Загальна характеристика унітарної держави

У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють певною, іноді досить значною самостійністю. За ступенем їх залежності від центральних органів, унітарний державний устрій може бути централізованим або децентралізованим.

Прийнято вважати державу централізованою, якщо на чолі місцевих органів влади стоять призначені із центра чиновники, яким підлягають органи місцевого самоврядування.

Так, у Фінляндії місцеве самоврядування очолюється губернатором, який призначається президентом. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи державної влади обираються населенням і користуються значною самостійністю у вирішенні питань місцевого життя.

Є й змішані системи місцевого державного устрою, у яких присутні ознаки і, централізації, і децентралізації. Місцеве самоврядування Японії практично не залежить від центральних органів. У префектурах управління здійснюють виборні префектурні збори. Подібні збори є в містах, селищах і селах. Виборними є також посадові осіб органів самоврядування: у префектурах – губернатори, у містах – мери, у селищах і селах – старости.

Прикладом змішаної системи місцевого й державного устрою може служити Турецька республіка. Місцеве самоврядування в основних адміністративно-територіальних одиницях у Туреччині здійснюється представниками центральної влади, але є ще й Генеральна Рада та її виконавчі органи – Енджомени. У містах й окружних населених пунктах обираються муніципальні ради, у селах – рада старшин і староста, який одночасно є представником основної адміністративно-територіальної одиниці.

5. Унітарна держава, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності, широко допускає національну й законодавчу автономію. У Монголії, наприклад, автономним державним утворенням є Баян-Улегейський аймак, на території якого проживають, в основному, особи казахської національності. У Судані, відповідно до закону про самоврядування Південних провінцій 1972 р., автономне право надане Південному регіону. Там створена виборна регіональна народна рада, яка формує виконавчий орган – Вищу виконавчу раду. Самостійні автономні утворення є в складі Азербайджану, Таджикистану, Грузії й інших унітарних держав[9, 118].

6. В унітарній державі всі зовнішні міждержавні зносини здійснюють центральні органи, які офіційно представляють країну на міжнародній арені. Адміністративно-територіальні одиниці не мають правового статусу, оскільки всі вони рівні й не володіють суверенітетом (як суб'єкти федерації) [9, 120].

7. У переважній більшості сучасних унітарних держав основний територіальний розподіл є політико-адміністративним. Поряд з ним у ряді країн є адміністративно-територіальні одиниці як загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального, де діють спеціалізовані державні органи[7, 89].

Число щаблів політико-адміністративного розподілу залежить від чисельності населення й розмірів території країни, однак залежність ця не чітка: іноді в менш великих країнах число щаблів більше, ніж у великих. Скажімо, якщо Великобританія має три рівні територіального розподілу, то Франція – чотири.

8. В унітарній державі діє єдина судова система, яка здійснює правосуддя на території всієї країни, керуючись загальними для всіх державних утворень нормами матеріального й процесуального права. Судові органи, як, втім, і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи[7, 92].

Цьому сприяє єдина правова система. Її базу утворює єдина конституція і нормативні акти, які видаються державною владою, а також нормативні акти органів місцевого самоврядування (підлеглого характеру і тільки у відповідності зі своєю компетенцією).

 

 

У Конституції Франції названо три рівні організації влади в державі, а також три типи територіальних самоврядних колективів: комуни (36757), департаменти (100) і заморські території[4, 75]. З 1982 року було додано новий рівень – регіони, – які поєднують кілька департаментів (створено 22 регіони).

Франція – унітарна держава, і проблема співіснування державних і місцевих інтересів зважується на основі принципів деконцентрації й децентралізації.

Особливість побудови влади й самоврядування Франції полягає в тому, що одна й та сама територія (департамент, регіон або комуна) одночасно має різний статус.

Департамент (регіон, комуна) є водночас і державним адміністративним округом, який очолюється префектом, і територіальним самоврядним колективом, наділеним власною компетенцією і очоленим власними виборними органами.

Децентралізація заснована на дотриманні двох умов. По-перше, визнання й законодавче закріплення факту існування інтересів, які відрізняються від державних[4, 78].

Це стосується регіону, департаменту й комуни. По-друге, на законодавче закріплення незалежності органів місцевої влади від державних органів у частині прийняття рішень, розпорядження засобами й майном. Це забезпечується виборністю місцевих органів влади.

Місцеві органи влади й управління не входять у державну вертикаль і у рамках встановленої законом компетенції є самостійними у вирішенні місцевих питань. За кожним територіальним самоврядним колективом закріплений «представник держави». Він здійснює контроль щодо актів, виданих місцевою владою, який називають контролем законності.

Територіально-самоврядні колективи:

1. Регіони.

У 1986 році регіони остаточно були перетворені в децентралізовані території, тобто отримали права самоврядних територіальних колективів. Представницьким органом влади в регіоні виступає регіональна рада, яка обирається на шість років. Регіон одночасно здійснює функції державного рівня управління – адміністративного округу. У цьому відношенні він очолюється префектом регіону. Префект регіону – це вища посадова особа регіону, яка підлегла уряду й президентові Франції, і представляє на території регіону державну владу будучи прямим представником прем'єр-міністра й міністрів Франції. Префекти зобов'язані бути лояльними до держави,