Загальна характеристика унітарної держави

Існує точка зору, що федеративні держави найбільш повно задовольняють національно-культурні запити своїх громадян. Але знову ж світовий досвід свідчить про зворотнє: унітарні Фінляндія, Швеція, Франція, Іспанія, Італія дають приклади того, як ефективно можна вирішувати національні проблеми. А як їх не треба вирішувати, показують саме федеративні країни – Пакистан, Камерун, Нігерія тощо[1, 152].

Вважається, що федералізм приносить у життя суспільства атмосферу діалогу, відкритого обговорення спірних питань і конфліктів, спільного пошуку шляхів до компромісу. Однак розвиток російського федералізму в 1992-1997 роки демонструє протилежне. Всі договори й угоди, починаючи з Федеративного договору готувалися закулісно, чисто бюрократичним шляхом, без вільного, гласного обговорення, і були, власне кажучи, сепаратними угодами.

Російські політики вважають, що федерація забезпечує поділ влади по вертикалі й створює систему противаг, яка перешкоджає узурпації влади й диктатурі. Однак ніхто й ніщо, по суті, не заважає встановити в унітарній державі процедури вирішення конфліктів між центральними й регіональними органами державної влади в судовому порядку, які виключають чисто адміністративно-бюрократичне втручання «зверху», як, наприклад, в унітарній Франції. Федеративний устрій Пакистану, Нігерії, ряду латиноамериканських країн у той же час не захистив їх народи від авторитаризму й диктатури федеральної влади і військових переворотів. Навпаки – унітаризм Великобританії, Швеції, Фінляндії, Франції, Данії переконливо показує силу правових інститутів[1, 157].

Отже, головне в розвитку держави – не її внутрішній устрій, а державний режим його функціонування. Він, як відомо, виражається в засобах і способах правління, у демократичному або антидемократичному характері його втілення в життя.

Ось чому говорити про справжній федеративний устрій у недемократичній державі – це така ж безглуздість, як і наполягати на федеративному устрої в демократичній державі. Саме тому суспільно-політичну думку в перспективі усе більше повинна займати сутнісна сторона держави (які інтереси переважають у діяльності держави), а не власне федеративний чи унітарний її устрій. У міру демократизації суспільства розвитку його цивільних інститутів і розширення правових основ держави, ознаки федеративної держави будуть відігравати все більш формальну роль.

Інакше кажучи, федерація – це не самоціль. Світовий досвід державного будівництва показує, що федералізм за всяку ціну – це вимога незрілого суспільства. Така вимога звичайно висувається у чисто політичних цілях окремими групами й людьми, які прагнуть до влади за всяку ціну – аж до руйнування єдиної держави. Для них проблема федералізму є, як правило, засобом досягнення особистих інтересів – влади і власності. При цьому істинне призначення федералізму для цих груп людей залишається невідомим, а, отже, і незадіяним. Саме тому у нинішній практиці формування російського федералізму багато риторики про необхідність будівництва справжньої федерації, але мало розуміння її змісту.

Влада Башкирії, наприклад, розуміє формування справжньої федерації винятково як «налагодження міждержавних відносин у рамках федерації, яка тільки починає будувати цивілізаційні відносини із суверенними державами у своєму складі. Подібні «федеративні» концепції, природно, суперечать як історичному, так і сучасному досвіду розвитку світового федералізму[9, 130].

Тим часом, корінні основи справжньої федерації полягають, у першу чергу, в тому, що суб'єкти федерації ніде у світі не мають суверенітету. Суверенні держави не можуть бути членами федерації.

Всі федерації (крім колишніх СРСР, Югославії й Чехословакії, а також нинішньої Російської Федерації, деяких штатів Індії й співтовариств Бельгії) побудовані на територіальній основі. Головним для них є не національне питання, а проблема децентралізації, поділу влади між федеральним центром і суб'єктами. І навпаки, зацикленість на національній проблематиці привела до краху названих соціалістичних федерацій Східної Європи.

Стратегічною тенденцією сучасного федералізму є інтеграційна політика. Суб'єкти федерації не мають права на відділення, на самовільний вихід з федерації, на так звану сецесію. Забезпечується рівність прав громадян будь-якого суб'єкта федерації на території всієї федерації. Існує єдиний правовий простір, який забезпечується верховенством федерального закону, і, насамперед федеральної Конституції. Закон суб'єкта федерації не може суперечити федеральному закону.

Розмежування юрисдикції та компетенції між органами державної влади федерації і її суб'єктів здійснюється Конституцією або федеральними законами. Світова практика сучасного федералізму не знає договірних федерацій.

Таким чином, якщо виходити зі світової практики федералізму, то варто визнати, що Росія, по-перше, лише вступила на шлях побудови федерації. По-друге, на цьому шляху вона ігнорує корінні закономірності розвитку істинного федералізму.

«Будь-яка держава може протриматися якийсь час, ігноруючи історично сформовані принципи федералізму, – відзначає правознавець В. Туманов. – Але настає момент, коли діалектика спрацьовує, і закономірності починають за себе мстити. Це може відбутися через п'ять або навіть десять років». Драматизм долі російського федералізму, на думку Туманова, полягає в тому, що та тактична доцільність, яку державна влада застосовує сьогодні в будівництві Російської Федерації, має серйозні негативні сторони в стратегічній перспективі[13, 22].

Таким чином, суперечку унітаризму й федералізму вирішить тільки час. Проте, очевидно, однією з головних небезпек російського державотворення є досі не ліквідована практика «соціалістичного федералізму».

Розглядаючи російські федеративні нації як поліетнічне й багатокультурне утворення, В. Тишков вважає, що її державне оформлення у вигляді федерації не скасовує, а припускає врахування інтересів і прав російських народів, у тому числі й через державні утворення у формі республік – суб'єктів федерації[13, 25]. Але при цьому сама республіканська державність є не власністю «корінних націй», а формою самовизначення всіх громадян республіки, так само як загальноросійська державність є формою самовизначення громадян країни. Подолання етнонаціоналізму можливе не через радикальну відмову від національної державності, а навпаки, через розширення повноважень всіх суб'єктів федерації і утвердження в них повної цивільної рівноправності.

Отже, федералізм не означає наділення етнічних груп «своєю» державністю, а робить інститути влади держави ближчими й доступнішими до запитів й інтересів культурно різних груп, які живуть в одній країні.

 

 

Підбиваючи підсумки до вищесказаного, слід відзначити, що унітарна держава – це єдине державне утворення. Держава при цьому ділиться лише на адміністративно-територіальні частини. Для такої держави характерним є існування загальних для всієї країни вищих органів державної влади й управління, єдиної судової системи й конституції.

Унітаризм був викликаний потребами єдиного ринку, зручностями здійснення державної адміністрації й не має у зв'язку з національно-етнічною або расовою структурою населення. Переважна більшість сучасних унітарних держав – держави мононаціональні.

Однак існують і виключення із цього правила. Це приводить до конфліктів на міжнаціональній основі які можуть продовжуватися протягом багатьох років. Наприклад, Великобританія з Північною Ірландією або Іспанія. Так само в унітарній державі не повинно бути поглинання державною владою місцевого самоврядування, командування муніципалітетами і т. д.

Унітаризм історично в порівнянні з феодальним дробленням на долі, князівства, інший партикуляризм – явище, безумовно, прогресивне, яке сприяє становленню єдиного ринку, розвитку на певних етапах буржуазних економічних відносин.

З розвитком капіталізму і науково-технічного прогресу, явищ глобальних екологічних проблем та інших факторів починаються інтеграційні процеси, які приводять до створення складних держав й їх утворень: федерацій, конфедерацій, співдружностей і т. д.

 

 

Алексеев С. С. Государство и право: Учебное пособие. – М. : Проспект, 1993.

Берк Э. Размышления о революции во Франции. – М. : Политиздат 1993.

Венгеров А. Б. Теория государства и право: учебник. – М. : Юриспруденция, 1999.

Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: учебник. – М. : Право и закон, 1998.

Молчаков Н. Н. Пятая республика. – М. : ПРИОР, 1997.

Общая теория государства и права. Академический курс//под ред. М. Н. Марченко. – М., 1998.

Панарин А. С. Политология: учебник. – М. : Юриспруденция, 1999.

Парламенты мира. – М. : Политиздат, 1991.

Современное конституционное право зарубежных стран. Сборник. ч. 1, 2. М. : 1995.

Спиридов Л. И. Теория государства и право: Учебное пособие. – М. : Проспект, 1995.

Сырых В. М. Теория государства и право: Учебное пособие. – М. : Проспект, 1998.

Тихомиров Ю. А. Государство на рубеже столетий // Государство и право, 1997.

Хропанюк В. Н. Теория государства и права: Учебное пособие. – М. : Юриспруденция, 1996.

Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права. – М. : Наука, 1995.