Загальні засади забезпечення наступності у системі безперервної освіти

Філософи вважають за доцільне розмежування типів наступності: у процесі поступального розвитку і інволюційної наступності, характерної для регресивних змін. Сутність поступальної наступності полягає в збереженні і розвитку на якісно нових рівнях позитивних результатів, досягнутих на попередніх етапах історії живої природи або людського суспільства. Особливість інволюційної наступності полягає в тому, що збереження визначених якостей об'єкта, що змінюється, супроводжується разом з тим зникненням, утратою тих або інших ознак, деяких результатів, досягнутих раніше в процесі поступального розвитку.

Наступність як методологічний принцип випливає безпосередньо з законів і закономірностей матеріалістичної діалектики: закону єдності і боротьби протилежностей, закону переходу кількісних змін у якісні, закону подвійного заперечення.

Трактуючи наступність як філософську категорію, в якій зафіксовані найважливіші моменти діалектики процесу розвитку, Г. Ісаєнко звертає увагу на те, що у цій категорії віддзеркалюються загальні й істотні зв’язки, властиві для всіх явищ і процесів, які розвиваються. Завдяки наступності й сприйняття позитивних сторін старого, нове є прогресивним, здійснюючи розвиток від нижчого до вищого.

Наступність за тлумаченням О. Мукашева полягає в тому, що під час руху від простого до складного відбувається передача певних матеріальних і духовних цінностей, розв’язується протиріччя, між досягнутим рівнем розвитку, який зберігається і змінами, що його супроводжують.

Згідно філософського аналізу бачимо, що наступність у розвитку забезпечується на основі збереження й перенесення найістотніших елементів старого на новий, вищий щабель задля подальшого розвитку. Щодо особистості, наступність уможливлює встановлення зв’язків між тим, що досягнуто дитиною, та її подальшим розвитком, удосконаленням на основі збереження того ціннісного, без якого неможливий рух уперед.

На педагогічному рівні наступність перетворюється в загально дидактичну закономірність і педагогічну категорію. А. Андріянчик, С. Годник, Ю. Кущів, В. Ревтович розглядають наступність як загальнопедагогічний принцип організації навчально-виховного процесу в середній і вищій школі. Н. Олійник, Д. Ситдикова визначають її як загальнопедагогічну закономірність. Принципом будь-якої системи вважає наступність А. Люблінський. Значна частина дослідників пов'язує наступність із принципом систематичності і послідовності (послідовність визначає порядок, суворе чергування ланок і етапів навчально-виховного процесу, а наступність передбачає внутрішні зв'язки етапів, характер реалізації послідовності). Як бачимо, усі ці підходи до визначення наступності в навчанні і виявлення її сутності лише підкреслюють її універсальність і поліфункціональність.

Перш, ніж розкрити сутність сучасного тлумачення наступності в освіті, проаналізуємо історичну думку, тобто внесок педагогів-класиків в обґрунтування значущості наступності в її різних вимірах.

Основоположник педагогічної науки Я. А. Коменський розглядав навчання за поступовий процес розвитку різноаспектних знань: «Природа перебуває в постійному русі вперед, ніде не зупиняється, ніколи не береться за нове, залишаючи розпочате, продовжує колись започатковане, розширює його й доводить до кінця.... Всі заняття повинні розташовуватися таким чином, щоб наступне завжди ґрунтувалось на попередньому, а попереднє – зміцнювалось наступним».

Велику увагу сутності наступності в розвитку освіти приділив свого часу Ф. Фребель. Він розглядав її як зовнішній прояв постійного, що це «... неухильно поступально складне, вічно живе, яке ніколи не перестає йти вперед від одного щабля розвитку й освіти до іншого в напрямі до її кінцевої мети, яка прихована в нескінченності й єдності». Автор зазначав, що розвиток у шкільні роки не може бути інтенсивним без попереднього розумового розвитку в дошкільному віці. Тут доречно згадати дотичні до слів Ф. Фребеля думки видатного педагога К. Ушинського: «Нехай діти здобувають потроху, але не гублять нічого із придбаного й користуються ним для придбання нового.... Такий психологічний закон і таке засноване на ньому педагогічне правило». Після відвідування шкіл у Швейцарії він наголошував, що «... з малолітньої школи діти переходять в елементарний клас і приносять із собою не лише звичку до класного порядку, а й досить значний рівень розвитку уміння правильно сказати невелике речення, ясно і виразно, наскільки це можливо для дитини цього віку, уміння працювати й написати 2-3 слова, а, головне, приносять любов, що народжується до навчання, яке не злякало їх, не набридло їм, а навпаки, привернуло до себе своєю грайливістю й розмаїтістю».

Засновниця дошкільної освіти в Росії А. Симонович у своїх працях наголошувала на значенні виховання в дитячому садку для індивідуального розвитку дитини й переважно для її переходу в школу. Приділяючи велику увагу фізіологічному й психічному здоров’ю дітей, вона вважала за необхідну умову безперервність розвитку особистості дитини в процесі виховання, Створення елементарного класу для 6-7-річок забезпечує, на думку автора, поступальний перехід від дитячого садка до школи. Вона писала: «Тут дитина знайомиться із абеткою, лічбою, письмом і рахунком, необхідними для школи; однак навчання не починається відразу, а повільно; не придушується бажання дитини вчитися; вона продовжує ще й грати деякий час з маленькими дітьми, і водночас, поступово входить в учіння».

Особливої уваги заслуговують думки В. Сухомлинського щодо наступності в розвитку особистості, її навчанні й вихованні, у вивченні індивідуальності дитини. Він писав: «Школа не повинна вносити різкого перелому в життя дітей. Нехай, ставши учнем, дитина продовжує робити сьогодні те, що робила вчора. Нехай нове з’являється в її житті поступово й не приголомшує лавиною вражень».

Вивчення принципу наступності у сучасній педагогічній науці не обмежується розкриттям тільки змістовно-інформаційної сторони, тобто наступності в змісті освіти. Не менше уваги дослідники приділяють