Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Визначений письменником план утілення складного задуму диктував Т. Бернгарду вибір літературної форми. Її генологічна парадигма міститься у рамках таких жанрових різновидів, як оповідка, концентроване оповідання, «календарна історія», репортаж, ескіз, нарис, фейлетон, памфлет, притча, анекдот, парабола. Єднаючи елементи белетристики та публіцистики, автор концентрується на змалюванні побутових справ і конфліктів, культурних і економічних умов існування людини. У 20-40-х рр. у німецькомовному просторі відбувалася перебудова генологічної системи з акцентом на панорамних епічних жанрах. Твори Ф. Кафки, Г. Броха, Р. Музіля, Е. Канетті, Й. Рота, А. Лернет-Голеніа, що з’явилися в міжвоєнний період, посіли важливу роль у адекватній оцінці ситуації тогочасної Австрії. Крізь призму ретроспективного зображення буття до 1914 року під знаком «felix Austria» відчувалася надломленість духовного клімату, що просякнув усі сфери життєдіяльності після Першої світової війни. Натомість переломні 50-ті рр. супроводжувалися усвідомленням необхідності впровадження нових, оперативних рішень для мистецького розкриття типових характерів і образів. На передньому плані опинилися мобільні жанри оповідання та нарису на рівні самобутніх видів прози. Бернгардове зацікавлення жанром літературного репортажу упродовж усього його творчого поступу є симптоматичним з огляду на те, що тут дався взнаки його власний досвід журналіста на початку 50-х рр.

Збірка «Імітатор голосів» позначена мистецькою ерудицією та фактологічною конкретикою. У фіктивному наративному просторі оповідок неодмінно зустрічаються – на рівні авторської версії нормативно заданої художньої моделі – достеменні тематичні компоненти: а) відомі персоналії; б) назви місцевостей; в) назви країн. У пов’язі з лапідарним описом ці компоненти надають текстам характеру стилізованого документа з чіткою адресністю на кшталт судового протоколу чи журналістського розслідування.

У Висновках узагальнено результати дослідження. Вказується, що генологічна парадигма і проблеми рецепції австрійської малої прози ХХ ст. творять органічну цілісність. На основі аналізу дослідницьких пошуків попередників, а також конкретних текстів цілої низки представників австрійської літератури (Ф. Ґрільпарцер, А. Штіфтер, К. Е. Францоз, А. Шніцлер, Р. М. Рільке, І. Бахманн, Т. Бернгард, П. Гандке, А. Зєлінскі, Е. Фітцбауер, М. Ган, Г. Кунер) висвітлено тенденції, закономірності розвитку австрійської малої прози ХХ ст. ; теоретично осмислено, системно досліджено жанрові особливості її зразків у контексті німецькомовного культурного простору.

Образно-стильові тенденції австрійського літературного процесу, що набув чітко окресленої величини у німецькомовному художньому масиві в ХХ ст., особливо примітні крізь призму рецептивних оцінок. Становлення австрійської словесності як рівноважної національної літературної системи супроводжувалося на тлі міжкультурного діалогу дією стримуючих факторів. До визначальних ознак інгібування, що стояло й певною мірою стоїть і досі на перепоні утвердження ідентифікаційних рис австрійської культури загалом, слід віднести складний суспільно-історичний досвід державотворення й самовизначення.

Орієнтація на виміри малої прози склала фундаментальну рису австрійської літератури у другій половині ХІХ ст. (Ф. Ґрільпарцер, А. Штіфтер). Для передачі специфіки взаємодії суспільства з окремими його одиницями митці з готовністю послуговувалися такими сюжетно-композиційними компонентами, як а) неупереджена й безстороння позиція наратора; б) обрамлення сюжетної лінії; в) віддзеркалення подій за допомогою прийому ретроспекції. Вперше проявився іронічний тип художнього мислення. Воно випромінювало обачну зневіру у мові як об’єктивному комунікативному засобі. Цей модус посилився у ХХ ст., коли відбулося остаточне закріплення іронії як норми естетичної якості стилю (Г. ф. Гофманнсталь, К. Краус, Е. Горват).

На зламі століть для багатьох австрійських авторів характерним був емоційний тонус, близький до психологічного перенасичення як стан духовного спустошення. У творчості А. Шніцлера, Г. ф. Гофманнсталя, Р. М. Рільке відбито процес загального настрою, заснованого на постійному відчутті закономірного розпаду багатонаціональної монархії. Мала проза міжвоєнного періоду (Ф. Кафка, Р. Музіль, Е. Канетті, Й. Рот) посіла важливу роль в адекватній оцінці ситуації, характерної і для сучасного австрійського суспільства. Транспозиція мистецтва зачепила різні виміри, у тім числі й сферу політики та соціології. Вона проявилася у мотивах: «влада і талант», «талант і влада», «пересічність і всевладдя». Такий ряд опозицій увиразнив вододіл між гуманітарними цінностями та рівнем мовленнєвої компетенції. Неприхованим комунікативним скепсисом відзначена художня манера Е. Канетті. Його сутність полягала у виробленні таких стратегій мови, які б дозволяли «Я-особі» подолати співрозмовника як носія загрози її єству.

У другій половині ХХ ст. у німецькомовному культурному просторі знову почали відігравали помітну роль такі австрійські автори, як Ф. Набл, Ф. Браун, Г. Додерер, Р. Генц, Е. Канетті, Е. Фрід, К. Байер. За ситуації урізноманітнення співвідношення реалій і відповідних художніх версій на передньому плані опинилися малі епічні твори. Вони дали змогу письменникам оперативно вносити корективи в осмислення минувшини та сучасної історії Австрії, а також в інтерпретацію загальнолюдських ідей і уявлень. Цей процес відбувався в умовах розгортання так званої «кризи розповідання». Її симптоми розпізнав ще Р. Музіль на початку 30-х рр. у монументальному романі «Людина без властивостей», в якому відчувається порушення логічного та причинного зв’язку між організацією мовних засобів і упорядкованістю світового