Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Розвиток і специфіку австрійської літератури шістдесятих і сімдесятих років ХХ ст. важко уявити і пояснити без інновацій на рівні експериментів щодо мови і художнього мислення. Вже упродовж 50-х рр. ці інновації були характерними для «Віденської групи». Провідні носії цього літературного угрупування тільки опосередковано спонукали до модифікації жанрово-тематичних чинників малої прози. Вони зосереджували увагу передусім на впровадженні новацій у драму та поезію. Концентрована увага на мові як виражальному засобі, якому властива не тільки гносеологічна функція щодо реальності, а й матеріальне вираження на рівні ознаки фікціоналізації, посутньо проявилася у творчості багатьох авторів. Ідеться про мовно-філософське обґрунтування концепції дійсності під пером П. Гандке, Б. Гюттенеґґера, П. Розая, К. Гоффера, Ґ. Рота, Г. Айзендле, Ґ. Рюма, з одного боку, та про радикальні мовленнєво-експериментальні конструкції Г. К. Артманна, Г. Бекера, Ф. Й. Черніна, Ґ. Фалька, А. Ґлюка, Р. Пріснітца, Ф. Шматца – з іншого.

Своєрідним виразником безфабульної побудови текстових структур на початку 70-х рр. стала поява книжки «Годі оповіді та інші оповідання» М. Шаранґа. Тематизація наративної схеми відхиляла засади художнього оповідання. Це значною мірою поглиблювало комунікативну розколину між митцем та його потенційним реципієнтом. Такий стан речей вимагав активних заходів щодо часткової відмови від експериментаторських позицій на користь фабульної організації системи образів. У творчості Г. Розендорфера, П. Д. Волфкінда, П. Марґінтера, Е. Фітцбауера традиційний для австрійської літератури жанр лірико-епічного оповідання по-новому розкрив свої зображальні можливості в естетичній оцінці мінливого світу. Про їхню приналежність до контексту сучасного письменства свідчить передусім розмаїття залучених літературних алюзій. Оживлення в Австрії традиційних форм оповіді, на відміну від аналогічних процесів у тоталітарних умовах, пов’язувалося не з ідеологічними настановами, а з природною спрямованістю переємності художнього досвіду. До кінця 80-х рр. ХХ ст. рецепція творів низки австрійських письменників у дослідженнях російських та українських літературознавців регламентувалася саме суспільно-політичними доктринами. Це стосується доробку Г. Додерера, який послідовно створював художні моделі, засновані на консервативній традиції як консолідуючого чинника. У перехідний період розвитку австрійського письменства, що супроводжувався переосмисленням системи вартостей, художніх концепцій, творча діяльність Г. Додерера зримо стимулювала еволюцію тематичних обріїв і генологічної парадигми малої прози.

У 70-х рр. Ф. Іннергофер, Ю. Шуттінґ, Ґ. Вольфґрубер, Е. Новак, Б. Фрішмут, П. Розай, Р. П. Ґрубер, Т. Бернгард, П. Гандке у реалістичному ключі дезавуюють руйнівні соціальні механізми, чим знову успішно наблизили австрійську літературу до осмислення навколишньої дійсності та її злободенних проблем. Ця тенденція набирала обертів і в наступні десятиліття завдяки незмірній рухливості та зовнішній нестійкості розроблюваних у малій прозі конфліктів. До середини 70-х рр. австрійське письменство набуло обрисів упорядкованої художньої системи. Останнє давало можливість відзначити у суцільному літературному річищі різнопланові координати його поступу у воєнний та післявоєнний періоди. Австрійська мала проза двадцятого століття репрезентує поліжанровий організм. Він постійно розвивається, даючи оперативні відповіді на злободенні проблеми. Малі епічні форми не тільки збагатили велику прозу художніми досягненнями авторів різних поколінь, але й заклали основу для утвердження австрійської літературної традиції.

Мистецтво австрійської малої прози кінця ХХ ст. повною мірою виявляє її поетику, текстову драматургійність як засіб художньої реалізації вчинків, душевних переживань, розкриття загадок і парадоксів, психологічних малюнків. Конфлікти між дійсністю й мрією, взаємини персонажів з іншими й усвідомлення свого внутрішнього єства, відповідне моделювання художньої реальності, – все це передбачало розширення жанрових меж. Модифікація жанрів малої прози у творчості І. Бахманн, І. Айхінґер, Т. Бернгарда, А. Зєлінського, П. Гандке, Е. Фітцбауера, М. Ган, Г. Кунера – це вираження їхнього індивідуального письма. Воно виливається в самобутнє явище, зумовлене різними напрямами течій, а також тенденціями в австрійській літературі двадцятого століття.

 

 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

 

1. Зимомря І. Австрійська література: моделі рецепції тексту. Монографія. – Дрогобич-Тернопіль: Посвіт, 2009. – 215 с. (13, 5 др. арк.)
2. Зимомря І. Мала проза Томаса Бернгарда: контекст рецепції та генології. Монографія. – Дрогобич-Тернопіль: Посвіт, 2010. – 164 с. (10, 3 др. арк.)
3. Зимомря І. М. Австрійська мала проза ХХ століття: художня світобудова: [монографія] / Іван Зимомря; [наук. ред. Р. Т. Гром’як]. – Дрогобич-Тернопіль: Посвіт, 2011. – 396 с. (28 др. арк.)

 

Рецензії:

 

1. Вишинський В. З нових видань // Літопис Бойківщини. – Самбір, 2010. – Ч. 1/78 (89). – С. 106-107;
2. Астаф’єв О., Ляшенко О. Рух пам’яті та її роль у діалозі культур // Жива вода. – 2011. – № 2. – С. 9, 14;
3. Астаф'єв О., Ляшенко О. Болісна пам'ять як діалог культур // Слово і час. – 2011. – №3. – С. 106-111;
4. Демченко В. Вагома праця про австрійську малу прозу // Наукові записки Тернопільського національного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Літературознавство. – Тернопіль, 2011. – Вип. 31. – С. 458-461;
5. Астаф'єв О., Ляшенко О. Література австро-українського П’ємонту // Наукові записки Тернопільського національного університету