Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

У підрозділі 3. 3. – „Медитативність малої прози” – розглянуто визначальні ознаки рецептивно-генологічної моделі з проекцією на текст і контекст новелістики Е. Фітцбауера. Історична, а також стилістична діалогічність творять елементи складної мозаїки з її внутрішньою геокультурною запрограмованістю. Вона певним чином діагностує тенденції, заґрунтовуючи художній ландшафт для прояву різноманітних стильових ознак, характерних для поетики австрійської малої прози ХХ ст. Вони поглиблюють зміст зразків малого жанру та забезпечують урізноманітнення їхньої форми. Зважаючи на потребу уникнення некоректності порівняння, за умов якої німецьке письменство традиційно сакралізується, пріоритетного значення набуває теоретичне осмислення загального річища мистецьких і позакультурних впливів на лінії розвитку австрійської літератури. Вони мали й мають місце в історії розвитку духовності австрійського народу, оскільки утверджується виразна національна ідентичність. Такий підхід дає можливість дійти висновку: більшість австрійських авторів – це носії світобачення, заснованого передусім на пріоритетах не стільки національного, як трансцендентного характеру. Однак критерії цього прояву зосереджені переважно на тих комплексних суспільних та історичних змінах, що відбувалися упродовж ХХ ст. в Австрії. З-поміж літературних жанрів, що містять конкретику реакції на складні взаємини особистості з реальністю, поруч з романом чільне місце посіли малі епічні форми – новела та оповідання. До письменників, під пером яких закроєна протидіюча й водночас оптимістично акцентована логіка світосприйняття зі своєю візією виходу з кризи, належить Е. Фітцбауер. Для його художньої манери характерний сконцентрований згусток, позначений психологічними рефлексіями, філософськими медитаціями. У цьому ключі написані шість оповідок, що склали збірку «Над пагорбом Айхґрабена». Автор переконливо веде мову про самоцінність національного колориту. Йдеться про таку традицію, що характеризує духовні й моральні вартості австрійського народу як суб’єкту в умовах його взаємодії з іншими народами – німецьким, італійським, угорським, чеським, словенським, українським. Е. Фітцбауер не дистанціюється від традиційної моделі зображувати австрійців з максимальним окресленням суб’єктивно-індивідуалістичних рис; при цьому примітна його суспільна заангажованість змалювати своїх персонажів передусім у своєрідних медитаціях, психологічних вируваннях. Дається взнаки вплив Ш. Цвайґа, автора новел, що належать до узагальненого циклу під назвою «Безладдя почуттів».

Жанрові межі твору «Над пагорбом Айхґрабена» характеризуються розширенням їхньої модифікації унаслідок відповідного моделювання автором художньої реальності. Особливістю книжки Е. Фітцбауера, поділеної на шість пов’язаних між собою причинно-наслідковою сполукою текстів, є те, що вона має ознаки жанрового взаємопроникнення оповідання та етюду й не посідає «штучних кордонів» (В. Панченко) між цими жанровими різновидами. Разом з художнім словом цілісність творять чотирнадцять графічних малюнків А. Лескошека. Таке конструювання вербального та візуального образів сприяє формуванню конкретної моделі рецепції з її чуттєво-настроєвим впливом на читача. Аналізований твір підтверджує жанротвірну роль циклу як самостійного історико-літературного перетворення, покликаного компенсувати фрагментарність композиції розрізнених оповідок. У ньому наявні ті формальні критерії циклізації, що засновані на зовнішніх і внутрішніх схопленнях між шістьма складниками текстової структури. Е. Фітцбауер розкриває смислове навантаження точними штрихами у паралельному зіставленні зі сконденсованістю думок видатного австрійського письменника Р. М. Рільке. Епічне «Я» постає своєрідним транслятором душевних і чуттєвих потрясінь, а не оцінювальних спостережень чи аргументованих висновків. На них базується нова якість потужної спрямованості виражальних засобів. За їхньою допомогою прозаїк досягає, з одного боку, традиційної, догматизованої моделі зображення межової ситуації, а з іншого – істотно підсилює її жанрову інакшість. Медитативна новелістика Е. Фітцбауера є вагомим художнім причинком для характеристики австрійської малої прози та її жанрово-стильових моделей другої половини ХХ – початку ХХІ століть.

У підрозділі 3. 4. – „Запрограмована ідентичність мотиву страждання” – подано характеристику комплексу художніх засобів і прийомів, що надають малій прозі Г. Кунера ознак психологічних студій про життя окремої людини, над якою тяжіють катаклізми ХХ ст. Утопічні уявлення про щасливе майбутнє людства майже цілковито зникли з австрійської літератури в післявоєнний період. Їх замінили образи про катастрофи та візії занепаду. На літературних шляхах розгорнули свою хроніку осмислення щоденності Ґ. Зайко, Г. Додерер, К. Г. Ваґґерл, Г. Леберт, І. Бахманн, А. Зєлінскі, І. Айхінґер, Б. Фрішмут, Е. Фітцбауер, М. Ган. Значною мірою на формування світогляду письменників вплинули історичні віхи, які їм судилося пережити. Крізь призму концептуалізації простежується модель комунікативно-рецептивної орієнтації в іпостасях малої прози Г. Кунера. В його творчості чільне місце посідає мотив страждання – визначальний акцент орієнтації. Вона сприймається як момент запрограмованої ідентичності. Ретроспективно відтворюючи певну подію, Г. Кунер прагне передати враження небуденності своєму уявному співрозмовнику. Логіка авторської позиції не приховується за запереченням аналогій з реальними подіями, у тім числі й особистими. На основі збірки оповідань «Наці-кицька Мінкі та гуманний аспект» можна відтворити життєпис прозаїка, який безпосередньо зумовив хід творчого пошуку. Його