Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Вагоме значення для ефективності міжлітературної комунікації має спрямована орієнтація художнього тексту на певну соціальну групу реципієнтів. Для «емпіричного читача» (Д. Гарт) ключовою постає відповідь на питання про автентичність зображуваних подій. Вихідною точкою запуску результативної стратегії рецепції та інтерпретаційного перетворення твору в іншомовному середовищі є його наповнення функціональними атрибутами, зокрема, фікціональністю та прагматизмом, що забезпечує акт перекладу.

У підрозділі 2. 2. – „Місце міжкультурного діалогу у німецькомовному просторі” – йдеться про множинну поліаспектність. Вона заснована на феномені мультикультурності як помітної риси творчого набутку носіїв австрійської малої прози ХХ ст. На зміну ілюзорному уявленню поступово приходить реалістичне бачення історії. Переконливим свідченням того, яким повільним був цей процес, є австрійська література ХХ ст. загалом і мала проза – зокрема. Для цілої низки письменників поняття «Австрія» чи «австрійська ідея» відносяться до таких, які неможливо відірвати від минувшини. Низка видатних митців (Г. Брох, Ф. Верфел, П. Гандке, Е. Канетті) почала сприймати Австрію як свою Батьківщину тільки після багатолітнього перебування поза її межами.

Акцент поліаспектності позначив творчий набуток багатьох представників австрійського письменства (І. Айхінґер, Ґ. Амансгаузер, Ґ. Андерс, Г. Артманн, І. Бахманн, К. Байер, Р. Байр, М. Брод, М. Гаусгофер, Г. Гофманнсталь, Г. Додерер, А. Зєлінскі, Ф. Кафка, О. Кокошка, Р. Музіль, Е. Новак, Й. Рот, Ф. Т. Чокор, Е. Фрід, Б. Фрішмут, Ґ. Фріч, Ґ. Фуссенеґґер, А. Шніцлер). Чимало з них жили й творили в Австро-Угорській монархії, до якої належали носії різних народів і були своєрідними «донорами» збагачення німецькомовного масиву художнього письма. Концептуально вагомі позиції випливають передусім з моделювання поліваріантного й водночас єдиного культурного простору на землях Австро-Угорщини. Воно поєднувало у собі різноманітні впливи, традиції, які характеризували ідейно-емоційний зміст національних надбань – у літературі та мистецтві – конкретного народу. Чин такого моделювання не втратив свого означеного співвідношення і після занепаду Наддунайської монархії. Звідси і проступає вагомість поетики слов’янських мотивів у австрійській малій прозі крізь призму порівняльно-типологічного прочитання інтертекстуальності та спільних і відмінних ознак міжкультурного діалогу. Щодо форми та змісту згаданого діалогу, то цей дискурс вписується в загальне тло пошуків у літературному процесі ХХ ст.

Відображення структури рецепційного процесу австрійського письменства не має цілісного змісту без літературного масиву «зниклого світу Східної Галичини та Буковини» (М. Поллак). Цей регіон все ще залишається для австрійців не тільки місцевістю для «уявних подорожей», але й крихітною ареною, де відбулися знакові для Австрії історичні події. Саме тут найбільшою мірою простежується готовність австрійських митців бути дієвими посередниками в адаптації інонаціональних духовних цінностей, спричиняючись до утвердження феномена мультикультурності Наддунайської дуалістичної держави. Основою процесу міжлітературної взаємодії на етнічно неавстрійських землях була трансформація мотивів і образів з метою «вкраплення» інакшого в своє. Поліетнічна атмосфера, в якій спільнотою жили українці, поляки, австрійські німці, євреї, румуни, а також автохтонні етнографічні українські групи гуцулів, бойків і лемків, стимулювала багатьох письменників до оцінки подій, явищ з позиції міжнаціонального діалогу.

Феномен мультикультурності в австрійському письменстві визначається зрівноваженою й водночас полірівневою моделлю розвитку духовних змагань різних народів і народностей у межах одного державного організму. До таких репрезентантів австрійської літератури – тією чи іншою мірою – належать П. Розеґґер, М. Ебнер-Ешенбах, П. Альтенберґ, Я. Ю. Давід, А. Шніцлер, К. Шенгерр, Ґустав Майрінк, Г. ф. Гофманнсталь, Ш. Цвайґ, Е. Е. Кіш, К. Г. Ваґґерл, І. Айхінґер, А. Зєлінскі. У творчості названих авторів і має місце діалогізація як явище мультикультурності, зумовлене неоднорідними чинниками. Воно знайшло своє відображення в конкретиці відібраного й творчо використаного життєвого матеріалу (збірка оповідань «З днів пізньої осені» М. Ебнер-Ешенбах). Фактично всі вони – носії художньої моделі, яка об’єктивно відтворювала реалії доби Австро-Угорської монархії. Для неї був характерний «диференційований код» (П. Рихло) людської свідомості. Очевидним було намагання австрійських письменників не відставати від стильових пошуків, що характерні для творчої манери німецьких митців. Тут доцільно увиразнити тематичні акценти, властиві для німецької малої прози (Т. Шторм, Г. Гессе, Т. Манн, Г. Фаллада). Вони – не споглядальні, а закроєні на художньому осмисленні живої субстанції. Її носій за неоднорідних умов спроможний утверджувати гармонійну єдність людини й природи, героя й суспільства всупереч із реальними залежностями від конфлікту, розриву та конфронтації з духовним і матеріальним світом. Аналогічні підступи знаходимо і в австрійській малій прозі, зокрема тієї, що висвітлює історичну тематику в іронічному ключі («Побачення» Р. Шаукала; «Підкорення Сараєва» Ґ. Майрінка).

Суспільно-історичний розвиток Німеччини, Австрії та Швейцарії має свої диференційні прикмети. Проте для всього цього самобутнього ареалу примітна висока дієвість комплементарної функції. Її сутність полягає в органічному входженні художніх досягнень представників німецького, австрійського та німецькомовного швейцарського письменства в інформаційний контекст, що здатний безпосередньо впливати на естетичні погляди реципієнтів з-над Райну, Дунаю та Рони.

У підрозділі 2. 3. – „Динаміка функціонування тексту у полікультурному ареалі” – досліджено поетику слов’янських мотивів в австрійській малій прозі крізь призму художнього досвіду К. Е. Францоза. Австрійська мала проза ХХ ст. концептуально розширила художню карту німецькомовного літературного простору завдяки дієвому мистецько-естетичному потенціалу зображальних засобів. У цьому аспекті чинники умовного й реального значною мірою оперті на поетику образів слов’янського світу. Вони