Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

З ім’ям Л. Тіка пов’язується розвиток теорії «поворотного пункту» як невід’ємної складової новели. Її автор зміщував акцент на структуруючу роль форми. У процесі формування свого письма митець розробляв різні стильові пласти жанрових модусів. Унаслідок цього його погляди зазнали помітної корекції та еволюції. Тому і його міркування про місце поняття «вендепункт» у структурі новели доцільно розглядати у зрізі пошуків власних художніх відкриттів. У теорії Л. Тіка можна виокремити два стрижневі моменти: а) центральне місце поворотного пункту у структурі новели; б) перспектива багатозначності поворотного пункту. Своєрідної ідейно-стильової спрямованості новелі надають чудернацькі, примхливі, жартобливі, трагіко-комічні, а також фантастичні «кольори й характери». Фантастичне начало складає виразну рису романтичної новели, що зближує її з фольклорним жанром – чарівною казкою. До засобів зображення реальності за допомогою мотивованого використання надприродних образів активно вдавалися К. Брентано та Е. Т. А. Гофман.

Потенціал активного засвоєння й переосмислення на рівні пізнавальної парадигми зберігає у генологічному дискурсі новели і так звана «соколина теорія» («Falkentheorie») П. Гайзе. Ця поняттєва категорія належить – поруч із дефініціями «нечувана подія» Й. В. Ґете та «поворотний пункт» Л. Тіка – до особливо плодотворних (К. К. Полгайм). Логіка формування визначальних координат німецькомовної новели: рух від класичної романської традиції на рівні своєрідного відштовхування від відомого – до нового мистецького результату. Концепція П. Гайзе привнесла специфічну схематизацію форми новели та адекватно розкрила загальний принцип взаємодії компонентів у її структурі. Провідні носії культурної спадщини німецького народу (К. М. Віланд, Й. В. Ґете, Е. Т. А. Гофман, Г. Клайст, Ф. Шлеґель, А. В. Ф. Шлеґель, Ф. Шлаєрмахер, Л. Тік, Ф. Т. Фішер, Т. Мундт, Ф. Геббель, Т. Шторм, Ф. Шпільгаґен, П. Гайзе, П. Ернст) суттєво розширили контекст жанрово-тематичних чинників. Вони спонукали до зародження й розвитку різноманітних видів духовної творчості, що безпосередньо або опосередковано пов’язується з літературною взаємодією і ширше – з благотворними художніми впливами. В їхній основі – процес осмислення та критичної оцінки кращих надбань національного та чужорідного письменства. Німецько-австрійські культурні взаємозв’язки творять не локально-ізольовану позицію, а сугестивну матерію. Її джерела фіксують норму традиції. Згадана тенденція животворно відобразилася у художній манері таких репрезентантів австрійської літератури, як А. Штіфтер, М. Ебнер-Ешенбах, Ф. Заар, Л. Анценґрубер, П. Розеґґер, К. Е. Францоз, Я. Ю. Давід. Ремінісценції з творчістю Е. Т. А. Гофмана, яка сповнена символічних, містичних, гротескних образів, відчутні у творців австрійської малої прози ХХ ст. З-поміж них варто виокремити імена А. Шніцлера, Ґ. Майрінка, Ф. Кафки, Ф. Набла, Ф. Герцмановскі-Орландо.

Підрозділ 1. 4. – „Новела як національна презентема художньої світобудови” – присвячено новелістиці Ф. Ґрільпарцера. З його ім’ям пов’язані витоки зародження національної художньої форми австрійської новелістики. Геокультурний контекст творчих пошуків австрійських письменників містить органічну сполуку з традиціями німецького літературного процесу, насиченого зображально-виражальними засобами новелістики. Вона увібрала амбівалентність конкретно-чуттєвих образів, метафоричних означень, фіксованих градацій трансформації художньо-естетичного досвіду. Усе це потверджує наявність в австрійській новелістиці національної презентеми художньої світобудови. Водночас нерозривність зі згаданою традицією ілюструють численні інтертекстуальні проекції та алюзії. Вони дотичні до цілого корпусу текстів австрійської малої прози. Ідеться про складний художній світ «близьких духом» (В. Гумбольдт) літератур, що репрезентують тісно споріднені культури німецькомовного ареалу. Проте між ними не можна ставити знак тотожності. Причина полягає в неоднаковості суспільно-історичних умов, за яких розвивалися німецька та австрійська літератури. Кожна з них виробила свої концептуальні засади духовного поступу. Їхнє чітке проявлення припало на ХІХ ст., коли були закладені підвалини для виявлення специфіки закріплення послідовності розвитку художньої думки представників австрійського народу. Мала проза постає одним із вагомих чинників, що сприяє збереженню й примноженню виявів історичної пам’яті. Вже в ХІХ ст. виразно розкрилася дієвість художнього феномена малих жанрів з-під пера Ф. Ґрільпарцера, А. Штіфтера, Ф. Заара, Л. Анценґрубера, П. Розеґґера, П. Альтенберґа, Ф. Галма.

Ф. Ґрільпарцерові належить заслуга виведення австрійського письменства за межі регіональної літератури, а відтак і його введення у світову художню систему. Своє переконання у духовній потенції носіїв австрійського культурного коду Ф. Ґрільпарцер заманіфестував 1837 р. у нарисі «Чим австрійські автори відрізняються від решти?». Виходячи з аналізу особливостей подачі фактів, подій і явищ, він виділив три ознаки цих відмінностей: