Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Другий розділ „Австрійська мала проза першої половини ХХ століття: комунікативно-рецептивний вимір” присвячений теоретичному осмисленню проблеми рецепції з проекцією на її національну та глобальну значимість, а також вивченню питань ролі міжкультурного діалогу у німецькомовному просторі, динаміки функціонування малої прози у полікультурному середовищі.

У підрозділі 2. 1. – „Національна та глобальна значимість рецепції” – розкрито сутність рецептивної та генологічної парадигми австрійської малої прози ХХ ст. в контексті німецькомовного художнього процесу. Вона має давні усно-поетичні джерела, ґрунтовні літературні традиції, що ведуть до народної новели, фейлетонних зразків, художнього досвіду письменників ХІХ ст. Усе це сприяє наближенню до об’єктивного розуміння особливостей ментального клімату носіїв австрійської культури у німецькомовному просторі як за минулої, так і сучасної епох. Опертям для тлумачення логіки фактів комунікативно-рецептивного виміру служить виопуклення ідентичнісних начал. Воно надає самобутнього відтінку культурним явищам на теренах Німеччини, Австрії чи Швейцарії.

Потужна концентрація глобалізаційних викликів припала на злам ХХ – початок ХХІ ст., коли зміст надбань різних літературних систем набув суперечливого вияву в умовах впливу (позитивного й від’ємного) на рівні міжкультурної уніфікації. Предметом дискусій став пошук пропозицій для збалансованого співвідношення між диференційованим існуванням національних мистецьких традицій та їхньою симетричною інтеграцією у «єдиний Океан художньої культури людства» (Ю. Борєв). Ознаки формування «загальнолюдської літератури» як певної «парадигми епохи» вбачаються у наступних тенденціях: а) набуття поруч з національно своєрідним додаткових усезагальних рис (орієнтація художньої культури на універсальні цінності) ; б) опертя на національні традиції й використання досягнень інших культур, у тім числі неспоріднених (інтеграція художнього досвіду іншої культури в рідну) ; в) виникнення високоякісної перекладної індустрії. Конститутивним є не розкодування буквенно-звукової системи національної мови, а адекватне прочитання змістових величин світобачення її носіїв за різних епох. У такій рецептивній моделі не варто переоцінювати значення мови-посередниці. Йдеться про багатоступеневу надбудову. Її елементи структурують механізм взаємодії творця тексту, інтерпретатора (критика) та читача-адресата. Основні ланки формальних ступенів членуються у такому порядку: а) первинна (задум – підготовка – інформація) ; б) самоцінна (публікація (друкований, електронний формати) ; в) проміжна (реклама, промо-акції) ; г) критично-оцінювальна (виявлення – аналіз – сприйняття читачем (слухачем) у ріднокраї) ; д) інтерпретаційна (переклад – сприйняття читачем (слухачем) у чужомовному середовищі – засвоєння нового знання – пізнання світу подібного або іншого). Взаємодію літератур характеризують різні прояви її результатів, у тім числі запозичення, наслідування, образні аналогії, стилізація, а також перекладні рішення (Л. Грицик, Р. Зорівчак, М. Зимомря, М. Лановик, Р. Радишевський, О. Чередниченко). Усі ці форми мають істотне значення для обопільного зближення художнього досвіду, оновлення й подальшого розвитку традицій, поповнення арсеналу словесно-зображальних засобів різномовних творів, розширення ідейно-тематичних рамок національних літературних систем. У складному процесі взаємодії та взаємопроникнення літератур постійно превалює конкретна результативна якість як домінанта. Пріоритетне місце в рецепції духовних змагань австрійських авторів в Україні здобув творчий доробок таких письменників, як Л. Захер-Мазох, К. Е. Францоз, А. Шніцлер, Р. М. Рільке, Ґ. Майрінк, Г. ф. Гофманнсталь, Р. Музіль, Ш. Цвайґ, Ф. Кафка, Й. Рот, Г. Додерер, Е. Канетті, І. Айхінґер, І. Бахманн, Т. Бернгард, П. Гандке. Сприйняття творів чи не кожного з названих митців містить риси тривимірної взаємодії, позначеної інформативною, критично-оцінювальною та інтерпретаційною фазами. Зростає роль літературознавства як «науки аргументації» (З. Й. Шмідт), коли на передній план виходить питання про направленість рецепційного процесу та цілісність його елементів. Виняткового наповнення ця теза набуває в контексті осмислення сфери естетичного пізнання міжлітературних явищ, що спричиняють взаємодію літератур на основі специфічності художнього досвіду. Аналіз продуктивних інтерпретацій (І. Андрущенко, Т. Гаврилів, О. Логвиненко, І. Мегела, Є. Попович, Ю. Прохасько, П. Рихло) дозволяє дійти висновку: особливість розвитку мистецтва перекладу в Україні на зламі ХХ-ХХІ ст. полягає в устремлінні реалізувати своєрідну моноконцепцію – утвердити концепт духовних можливостей українського народу в органічній взаємодії з іншими національними культурами. Це засвідчують зацікавлення з боку перекладачів німецькомовним художнім масивом і, зокрема, досягненнями австрійського письменства. Справжнім відкриттям для українського реципієнта видаються у цьому сенсі кращі твори з доробку Г. Леберта, Г. К. Артманна, А. Зєлінського, М. Фрітц, В. Шваба, Е. Фітцбауера, Г. Кунера, М. Шаранґа, Е. Єлінек, Ф. Шу, М. Штреерувітц, К. -М. Ґауса, Й. Гаслінґера,