Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Опосередкованим засвоєнням в інонаціональному мистецькому середовищі маркована спадщина письменників, твори яких глибоко закорінені на специфіці регіонального ландшафту «малої батьківщини». До таких авторів належать Й. Аллрам, І. Бодмерсгоф та Е. Фітцбауер з Нижньої Австрії; Ґ. Штрайхер, Ю. Церцер та Р. Біллінґер з Верхньої Австрії; Г. Фраунґрубер, Р. Г. Барч, М. Вайнгандл, М. Мелл, Б. Ертлер, П. Ґроґґер та М. Вилґер зі Штирії; К. Шенгерр, Й. Ґ. Оберкофлер, Й. Лайтґеб та Ф. Пунт із Тіролю; Й. Віхнер, А. Велте, Н. Беер та Ґ. Фуссенеґґер із Форарлберґа; Й. Фроймбіхлер та О. Андерґассен із Зальцбурґа; Ф. Ґаґерн та Й. Ф. Перконіґ із Каринтії. З огляду на наступність досвіду їхні пошуки мають дотичність – на рівні ідейно-естетичного впливу – до літературної течії «гайматкунст». Вона досягла в німецькомовному просторі свого найбільшого розвитку у 1890-1910 рр. Йдеться про таку традицію, що характеризує духовні змагання австрійського народу як суб’єкту, власне, у замкненому просторі окремо взятої провінції, наприклад, Нижньої Австрії, Верхньої Австрії, Тіролю, Штирії, Каринтії. Тому різножанрові твори (драми, романи, оповідання, новели, вірші) більшості з названих письменників засновані на моделюванні вмотивованих комунікативних ситуацій між австрійцями, з одного боку, та словенцями, хорватами, чехами, словаками, італійцями, угорцями – з іншого. Загалом художній почерк цілої плеяди авторів – від Й. Віхнера до Е. Фітцбауера – суголосний настроєвості доби та тих знакових подій, що припали на їхнє життя. Все це – основа для естетичних цінностей та їхнього осмислення в умовах протистояння особистості та суперечливого часу. А питання трансцендентних вартостей робить усталеним окреслення рис національної ментальності. Це постає особливо злободенним на зламі ХХ-ХХІ ст. у зв’язку з глобалізаційними проривами. Неізольованість ланцюгу наступності досвіду підтверджує і творчість представників новітньої генерації, більшість з яких (А. Зєлінскі, З. Бекер, Р. Кнапп, М. Ставаріч, С. Стругар, Ґ. Таборі) прибула до Австрії з країн, що входили до організму Австро-Угорської монархії. Витоки цієї традиції закладені в екстериторіальних центрах німецькомовного ареалу. Вони утвердилися наприкінці ХІХ ст. у таких містах, як Чернівці, Львів, Краків, а також Прага.

Важко переоцінити значення вихідців з етнічно неавстрійських земель у справі пожвавлення австрійсько-німецької, австрійсько-чеської, австрійсько-єврейської, австрійсько-російської, австрійсько-української взаємодії. Максимальних зусиль для утвердження цього багатовимірного процесу доклав Р. М. Рільке. Його світовідчуття віддзеркалює причетність до тривог як окремої особистості, так і всього людства. Для малої прози Р. М. Рільке характерною є концентрація на порухах внутрішнього світу людини. Вона піддана небезпеці втратити своє моральне обличчя, залишившись віч-на-віч з конфліктами й протиріччями навколишнього середовища. Їхня домінуюча концепція проступає у філософському регістрі з проекцією на обстоювання морально-етичних ідеалів. Поетику новели «Пісня про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке» підсилює вплив магічно-казкової художньо-естетичної парадигми передусім пізнього німецького романтизму. Вона характерна для таких зразків малої епічної форми, як «Петер Лебрехт. Звичайна історія» Л. Тіка; «Кавалер Ґлюк. Спогад з 1908 року», «Золотий горнець» Е. Т. А. Гофмана; «Декілька горе-мірошників та угорських національних портретів», «Оповідка про бравого Касперля та вродливу Аннерль» К. Брентано; «Ізабелла Єгипетська. Перше кохання юного кайзера Карла П’ятого», «Розквартирування у будинку пастора. Оповідка з останньої війни» А. Арніма; «Із життя одного гульвіси» Й. Айхендорфа.

Третій розділ „Австрійська мала проза другої половини ХХ століття: образно-стильові тенденції” присвячений дослідженню зразків малої епічної форми І. Бахманн, М. Ган, Е. Фітцбауера, Г. Кунера, в яких різновекторно змодельовано взаємодію людини зі світом – природою і суспільством. З’ясування характеру взаємодії австрійської літератури зі світовим літературним процесом, її логічних закономірностей заслуговує особливої уваги.

У підрозділі 3. 1. – „Філософсько-психологічні та естетичні виміри художнього простору” – простежено інтертекстуальний зв’язок на матеріалі творів І. Бахманн у типологічному зіставленні з прозою Е. Андієвської. Художній простір і художній час органічно пов’язані з побудовою текстових структур. Це особливо примітно для малої прози австрійської та української письменниць. Тут міститься конденсований згусток реальних подій, з одного боку, та вигаданих, ірреальних візій – з іншого. Місце художнього простору має сталу величину, якщо йдеться про вияв традиційної конструкції як невід’ємного складника національної ідентичності, або ж змінюється залежно від конкретики фіксації певного факту, осмисленого автором першотвору. Системне осмислення особливостей взаємодії, що окреслює парадигму «автор – герой – читач», вагоме не тільки у вимірах сприймання її стратегічного наповнення на рівні рецептивної естетики. Ця проблема цілісно розкривається крізь призму співвідношень, що трактуються встановленням своєрідного наративного контакту між автором, героєм і читачем. Такий контакт скерований на його визначальну лінію, основу якої творить діалог. Йдеться про якісне розуміння – у ширшому плані – проявів діалогічності як масиву та його змістовно-смислових ознак. Витоки філософії діалогу, сягаючи античних часів, нуртують передусім там, де пріоритетне місце посідає значущість художньої комунікації. Вона конкретизує органічний взаємозв’язок та його логіку, що спричиняє діалог у межах концепту «автор – герой – читач». У цьому поєднанні художній образ відіграє роль