Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Характерологічне смислове навантаження у новелі «Монастир біля Сандомєжа» несе образ замку. Він умонтований у систему видимих, а також асоціативних символів, що наповнюють простір художнього світу новели. Сюжети з розгортанням дії у замку або на його території розповсюджені і в німецькій літературі ХІХ ст. Ілюстрацією може послужити новела «Замок Дюранде» Й. Айхендорфа. В австрійському письменстві, у тім числі у малій прозі, ця символіка відтворює цілий комплекс психологічних аспектів світогляду митців, а звідси – культурологічних концепцій художньо-стильової еволюції мистецтва слова. Твори на подібну тематику зустрічаються на різних етапах поступу австрійської літератури: у доробку А. Штіфтера («Стрункий ліс»), М. Ебнер-Ешенбах («Сільські та замкові оповідки»), Л. Захер-Мазоха («Маґас, розбійник»), Ф. Заара («Замок Костенітц»), Р. М. Рільке («Пісня про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке»), А. Шніцлера («Потрійна пересторога»), Р. Музіля («Португалка»), Ф. Кафки («Замок»), Ш. Цвайґа («Нетерпіння серця»), Е. Міттерер («Ясновидиця»), Б. Брейма («Замок у Богемії»), А. П. Ґютерсло («Людинолюби»). У другій половині ХХ ст. образ замку набув нової якості. Г. Цанд і Т. Бернгард убачають у «комплексі замку» причину патологічних станів людини. Розробка мотивів у зв’язку з окресленими проблемами має місце у текстах Ф. Тумлера («Замок в Австрії»), Ґ. Фріча («Мох на каміннях»), Г. Цанда («Успадкування вогню»), Т. Бернгарда («Італієць»), Ґ. Амансгаузера («Замок з пізніми гостями»), А. Брандштеттера («Замок»), Ґ. Фуссенеґґер («Шекспірові доньки»).

Новела «Монастир біля Сандомєжа» набула якісних ознак твору епохального значення. Вона стала тим чинником, що запрограмував духовні звершення цілої низки письменників у генологічному полі зразків панорамної та короткої епічної форми як ХІХ, так і ХХ ст. Це простежується у типологічних зіставленнях із творами А. Штіфтера («Вапняк»), Ф. Заара («Тамбі», «Реквієм кохання»), Ф. Кафки («Перевтілення») ; Ґ. Зайко («На плоту») ; Г. Додерера («Штрудльгофські сходи або Мельцер і глибінь років»). Жанрово-естетичне розмаїття австрійської малої прози ХХ ст. доцільно розглядати крізь призму тяглості традиції. Особливо це стосується тих творчих особистостей, які вступають у гострий діалог з ідеями та орієнтаціями свого часу. До них належав і Ф. Ґрільпарцер, який увійшов в історію культурного життя Австрії як «поет Вітчизни». Він став притокою утвердження осібної національної літератури в німецькомовному письменстві.

У підрозділі 1. 5. – „Логіка організації текстуального простору новели” – проаналізовано твори малої епічної форми А. Штіфтера. Кращі з них набули статусу сталої величини у рецептивній традиції австрійської малої прози ХХ ст. Для неї визначальною постає тенденція, в основі якої лежить наступність стрижневих особливостей внутрішньої організації тексту навколо первинної ідеї – сполуки морального і природного. Це відноситься передусім до творчих здобутків А. Штіфтера. Вони гідні зіставлення з кращими моделями художньої думки. Мистецький світ австрійського письменника викликає у читача реалістичне враження контакту з життєвими ситуаціями, що сплетені з облудної ідилії та тотальної руйнації. Енергія внутрішніх начал і зовнішніх стихійних сил пронизує події, конфлікти, характери усіх його новел. Новизною тематично-проблемного пласту, сюжетно-композиційними знахідками, експериментуванням зі стильовою манерою письма відзначена збірка малої прози «Кольорові камені». Автор акцентував увагу на питаннях духовного та естетичного зростання дітей («Граніт», «Гірський кришталь», «Мусковіт»), відчуженості людини-дивака у суспільстві («Вапняк», «Турмалін»), морально-психологічного випробування в межовій ситуації («Місячне молоко»). Прагнення осмислити органічний взаємозв’язок внутрішнього світу особистості з енергією природи вказує на вплив художніх досягнень епохи романтизму на творчість А. Штіфтера.

Мала проза А. Штіфтера утвердила головні напрямки австрійської літератури, яка від середини ХІХ ст. набула динамічного розвитку. У творчому арсеналі австрійських авторів ще й досі простежуються художньо-зображальні засоби, характерні для набутку цього видатного письменника. Його прозові надбання справили благотворний ефект на творчість П. Розеґґера, Л. Анценґрубера, Г. Гофманнсталя, Ф. Набла, Г. Броха, Р. Музіля, М. Мелла, Ю. Церцера, Й. Урціділа. Амплітуда плодотворного засвоєння його письма простежується в закріпленні в австрійській літературі ХХ ст. жанру прозової мініатюри. Здобутки австрійських письменників у жанрі мініатюри засвідчують доцільність виділення її чотирьох головних різновидів: а) «соціальна мініатюра» (П. Альтенберґер, А. Полґар, О. Кокошка, Ф. Гізель, В. Франке) ; б) «пейзажна мініатюра» (К. Г. Ваґґерль, Ф. Захер, Й. Лайтґеб) ; в) «мініатюра дрібних речей» (Ф. К. Ґіцкі, Е. Меркер, Р. Музіль) ; г) «історична мініатюра» (Ш. Цвайґ, Й. Рот) ; д) «езотерична мініатюра» (І. Айхінґер, І. Бахманн, Ф. Майрикер, Ґ. Фріч, Г. К. Артманн, К. Байер, Т. Бернгард). Текстові структури А. Штіфтера надаються до увиразнення широких часопросторових контекстів, а відтак –