Австрійська мала проза хх століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції

Природу генологічної парадигми засад плідно вивчали О. Воррен, Р. Веллек, Й. Й. Ґілен, С. Скварчиньска, К. Бартошиньскі, Ф. Воллман, Й. Грабак, Ш. Влашін, Й. Гвішч, І. Поспішіл, Ї. Ґазда, А. Маріно, Ґ. Крачун, К. А. Реіс, Ґ. Ерор, В. Луков, Б. Іванюк. Реалії генологічної парадигми характеризує смислова множинність. Це засвідчує художня практика літературного процесу ХХ ст. Звідси – нерідко істотні розходження в європейському літературознавстві щодо моделювання жанрових теорій.

На зламі ХХ – початку ХХІ ст. у літературознавчій науці утверджується тенденція до звільнення від скептичного ставлення до можливості упорядкування жанрів, що характеризує реалії доби постмодерну. Генологічна дисципліна явила еластичну спроможність адаптуватися до викликів сучасності й виробляти концепції, що здатні відповідати очікуванням реципієнта літературного твору. В їхній основі лежить переконання: жанр – це рухлива, динамічна й історично змінна структура. Він трансформується, підпадає під впливи, набуває видозміни залежно від культурно-історичного контексту. Відкидання жанрової проблематики й заперечення її актуальності загрожує створенню ситуації, коли нові зразки художніх змагань перебуватимуть у вакуумі абстрактних уявлень: вони позбавлені сполуки з пам’яттєвим кодом жанру, а також діахронічних і синхронічних зв’язків з типологічно близькими творами.

У німецькомовному просторі сфера вжитку і способів застосування словосполуки «генологія» («Genologie») значно вужча у порівнянні з традиційними термінами «поетика жанрів» («Gattungspoetik») та «теорія жанрів» («Gattungstheorie»). Особливу увагу привертають проблеми інтерпретації малих наративних форм, розкриття їхніх жанрових домінант у німецькому, австрійському і швейцарському письменстві. Коротку прозу асоціюють з цілою низкою знакових для рецепційного процесу імен (Т. Манн, Б. Брехт, В. Борхерт, З. Ленц, К. Вольф, Ґ. Воманн, В. Шнурре, Г. Ланґе, У. Тімм; А. Шніцлер, Ф. Кафка, Р. Музіль, Г. ф. Гофманнсталь, Ш. Цвайґ, І. Бахманн, І. Айхінґер, Т. Бернгард, П. Гандке, Ґ. Фуссенеґґер; Р. Вальзер, М. Фріш, П. Біхзел, У. Відмер). Важливим при цьому є виокремлення як синхронних, так і асинхронних тематичних, стильових, жанрово-композиційних ліній, що мали місце у трансформаціях художніх текстів у названих національних літературах з проекцією на конкретну добу – ХХ століття.

У підрозділі 1. 2. – „Конструкт традиції у процесі розвитку жанру” – осмислено специфіку проблеми жанрової типології у німецькомовному культурному ареалі крізь призму переємності досвіду. Визначення базових параметрів моделей генологічної парадигми австрійської малої прози ХХ ст. передбачає врахування конкретної реалізації її жанрового потенціалу, а також абстрагування її рис передусім від творів аналогічного типу у німецькому та швейцарському письменстві. Важливі узагальнені особливості літературного тексту короткої наративної форми, що зримо виказують його відмінність від великих епічних жанрів. У цьому плані заслуговує на увагу при аналізі текстових структур малої прози таке явище, як «формальний міметизм» (М. Ґловіньскі). Воно пов’язане з оповіддю від «Я-особи», яка створює у реципієнта враження автентичності подій з життя наратора. Цей ефект досягається завдяки наслідуванню автором розмовних елементів задля передачі почуттів і емоцій персонажів, зокрема, у внутрішньому монолозі. Переконливі приклади містяться у творах «Лейтенант Ґустль» А. Шніцлера, «Спогад про прекрасні дні» Г. ф. Гофманнсталя, «Сільський лікар» Ф. Кафки, «Амок» Ш. Цвайґа, «Шапка» Т. Бернгарда, «Оглядини оранжереї» Ґ. Ф. Йонке, «Три гірські оповідання» Б. Гелла, «Новини з півночі та півдня» Г. К. Артманна, «Нічне царство доктора Ліпського» Г. Айзендле.

Новела «Лейтенант Ґустль» А. Шніцлера – взірець наративної конструкції з огляду на тлумачення та інтерпретацію художніх досягнень австрійських авторів різних поколінь, у тім числі й Г. ф. Гофманнсталя, Ф. Кафки, Ш. Цвайґа чи Т. Бернгарда. Новелістична побудова традиційно вважається довершеним утіленням моделі малої епічної форми. У дисертаційній роботі подано історичний екскурс щодо початкового етапу становлення наукового зацікавлення жанром новели та її першоформ (середньовічний віршований епос, «чернечі легенди», «мере»). Це зумовлене потребою цілісного огляду досліджень, що в історичному зрізі дають уявлення про принципи відокремлення новели у німецькомовному просторі від споріднених різновидів – оповідання, ескізу, нарису, казки, притчі, фейлетону, анекдоту. Підвалини для формування й закріплення теоретичних знань про жанрову специфіку німецькомовної новели були закладені наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст.

У підрозділі 1. 3. – „Сутність жанрової типології: поетика новели” – осмислено теоретичну природу жанру на тлі програмних висловлювань німецькомовних письменників першої половини ХІХ ст. Теоретичним аспектам жанрової сутності та форми новели відведено чільне місце у колі зацікавлень Ф. Шлеґеля. Німецький учений підкреслив необхідність