Доба просвітництва: роман Генрі Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди»

Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка: філософ стверджував, що людина народжується «чистим аркушем «, на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні «відомості», важливо лише керуватися при цьому розумом. «Вік розуму» – такою є поширена назва XVIII ст.

На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і «чуттєві душі», й «освічені розуми». Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. «Чем разум человека становится просвещённее, тем сердце его – чувствительнее», – стверджують французькі енциклопедисти.

Остання третина доби позначена розвитком «руссоїстських» ідей, що протиставляли «природу» та «цивілізацію», «серце» та «розум», «природну» людину та людину «культурну», тобто – нещиру, «штучну». Відповідно протягом століття змінювався характер та ступінь просвітницького оптимізму, віра у гармонійний устрій світу. Спочатку успіхи наукової революції, особливо відкриття Ньютоном закону всесвітнього тяжіння, сформували уявлення про Всесвіт як про єдине та гармонійне ціле, де все у кінцевому підсумку спрямовано до добра та злагоди. Етапною подією, що спричинила значні зміни у цих переконаннях, був землетрус у Лісабоні у 1755 році: місто було зруйноване на 2/3, 60 тисяч мешканців його загинуло. Нещадність стихії стала предметом гірких роздумів багатьох просвітників, зокрема Вольтера, який присвятив сумній події, що змінила його уявлення про Всесвіт, «Поему про Лісабон». Цей факт є підтвердженням, що XVIII ст. було епохою, коли складні філософські ідеї обговорювались не лише у наукових трактатах, а й у художніх творах – поетичних, прозових.

Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено-містичних, ідеальних питань. У це «філософське», як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії – деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука.

Проте, не варто думати, що епоха Просвітництва була сумним, «вченим» століттям: люди цього часу вміли, за словами О. Мандельштама, «ходить по морскому дну идей, как по паркету», цінували дотепність, любили, коли змішувався «глас рассудка с блеском легкой болтовни» (Бомарше), а з іншого боку, високо ставили чуттєвість, емоційність, не соромилися сліз.

Різноманіття ідей, уявлень, настроїв епохи відбилося на її основних стилях і напрямках. Головними із них були класицизм, рококо і сентименталізм.

Просвітницький рух дав поштовх розвиткові різноманітної публіцистики; особливого значення набули з початку XVIII ст. газети й журнали, більшість письменників нігї епохи були одночасно журналістами або починали свою діяльність як журналісти.

Центральним явищем літературного життя Просвітництва були філософська повість та роман, перш за все – роман виховання. Саме у них просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження.

Епоха Просвітництва була часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника Й. В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: «Сейчас мы вступаєм в эпоху мировой литературы». [1]

Просвітницька ідеологія визначила зміст і напрям розвитку різних галузей знання і видів мистецтва XVIII в. – Філософії, соціології, політики, педагогіки, літератури, живопису та естетики. Це було століття інтенсивного розвитку науки і техніки, століття промислового перевороту, значних успіхів в галузі природознавства.

Характерною особливістю розвитку філософської думки XVIII століття була взаємодія між матеріалізмом і ідеалізмом. На рубежі XVII і XVIII ст. Локк і Лейбніц представляють два основних напрямки у філософії – матеріалістичне та ідеалістичне. Матеріалістична філософія досягла в епоху Просвітництва великих успіхів (Локк, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Толанд). Проте на даному етапі матеріалізм був метафізичним, механістичним. Суперечливим було в своїй основі вчення Джона Локка (John Locke, 1632-1704).

Основні літературні напрямки епохи Просвітництва – класицизм, реалізм, сентименталізм і романтизм на його початковій стадії (передромантизм). У кожній з європейських країн розвиток цих художніх систем, характер їх взаємодії різні і визначаються конкретно-історичними умовами. Однак у літературному