Феномен релігії в філософії г. В. Ф. Гегеля

- визначити принципи виокремлення Г. Гегелем філософії релігії як самостійної філософської дисципліни та з'ясувати її місце в його філософській системі;

- виявити джерела гегелівської концепції релігії та оригінальність його поглядів порівняно із іншими представниками німецької класичної філософії;

- розкрити значення вчення Г. Гегеля про релігію для сучасної вітчизняної філософії релігії.

Методи дослідження. Реконструкція системи філософських ідей Г. Гегеля – це багатоскладне завдання, що потребує використання цілого ряду різноманітних методів. У формуванні методологічної основи дисертації автор спирався на історико-філософські та методологічні праці К. С. Бакрадзе, Є. К. Бистрицького, І. В. Бичка, Дж. Бурбіджа, В. Віндельбанда, П. П. Гайденко, В. С. Горського, В. І. Гусєва, В. Йєшке, А. Є. Конверського, Ст. Крайтса, Ю. В. Кушакова, А. М. Лоя, В. В. Ляха, М. К. Мамардашвілі, Р. Менде, Н. В. Мотрошилової, К. А. Міна, І. С. Нарського, М. Ф. Овсяннікова, Т. І. Ойзермана, Дж. Прабу, В. Г. Табачковського, К. П. Ходгсона, В. І. Шинкарука. Дисертантом також був використаний досвід філософського дослідження релігії Є. К. Дулуманом, Ю. А. Кімєлєвим, А. М. Колодним, Л. Г. Конотоп, Б. О. Лобовиком, О. В. Сарапіним, Ф. Ферре, Ст. Філліпсом, І. МЯблоковим. У розв'язанні завдань дисертаційного дослідження використовувались загальні методологічні принципи наукового аналізу: об'єктивності, історизму, системності, світоглядного плюралізму. Основними методами цього дослідження є герменевтичний, порівняльного аналізу, структурно-функціональний та аналітичний. За їх допомогою були проаналізовані гегелівські твори та розкриті особливості розуміння німецьким філософом феномену релігії.

Наукова новизна дослідження. Гегелівська концепція являє собою цілісне бачення феномену релігії, коли дух народу на певному історичному етапі розвитку, міра політичної свободи в державі, індивідуальне уявлення про Бога та естетичне споглядання постають як взаємовпливаючи фактори, що визначають особливості конкретної історичної форми релігії. Відповідно мислителем аналізується роль та функції релігії в суспільстві, історії та державі, розкривається структура релігійної свідомості, співвідношення релігії з філософією та мистецтвом.

У проведеному згідно з поставленими науковими завданнями дослідженні отримано низку результатів, які відзначаються науковою новизною.

1. Розуміння релігії змінюється і розвивається Гегелем протягом всієї його творчої діяльності. Виокремлюються два основних етапи розвитку гегелівської філософії – дофеноменологічний та постфеноменологічний. Для дофеноменологічного періоду властиве домінування етико-світоглядної проблематики та відсутність цілісного бачення релігії, хоча проблема релігії і займає центральне місце. Водночас, вже в творах цього періоду присутній перший нарис філософської системи, формується розуміння «духу» як субстанції й водночас суб'єкту розвитку, історія витлумачується як єдиний телеологічний процес. Філософом усвідомлюється роль в суспільстві та державі релігійної спільноти, формулюються основи для виокремлення «суб'єктивного», «об'єктивного» та «абсолютного» духу. Перехідне значення, між двома основними етапами, мають йєнські праці, в яких Гегель, через критичне відмежування від попередньої традиції, формулює, по суті, той варіант філософської системи, що буде розвиватись в його подальших творах, та розкриває феноменологію релігійної свідомості. У працях же постфеноменологічного періоду вчення про релігію постає вже як елемент системи знання, побудованої Г. Гегелем.

2. Вчення Гегеля виступає певним підсумком розвитку всієї новоєвропейської філософії. Зокрема, німецький філософ базується на принципах протестантської теології, західноєвропейського містицизму та неоплатонізму, розвиває той підхід до релігії, який наявний у гуманістів (Ж. Бодена), французьких просвітників, Д. Юма та Б. Спінози. Найбільший вплив на гегелівські погляди, притаманні його раннім працям, здійснила філософія І. Канта, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінга, Ф. Шлейєрмахера, ідеї Ф. Гьольдерліна та йєнських романтиків. Разом з тим, критичне переосмислення етики Канта та розуміння ним мислення як скінченного, співвідношення скінченного й нескінченного у Шлейєрмахера, розуміння чуттєвості у романтиків та шеллінгіанського принципу тотожності дало можливість Гегелю сформувати власну оригінальну концепцію релігії. Водночас, твори Гегеля містять ідеї (зокрема, розуміння життя як субстанції у ранніх працях, тема страху в «Феноменології духу»), які дозволяють вважати його попередником «філософії життя» та екзистенціалізму.

3. Релігія є у Г. Гегеля пізнанням Божественного через уявлення, яке пов'язане із чуттєвим. Саме тому вона водночас постає і як переживання людиною своєї єдності з ним, в основі якого лежить відношення духу до духу. Відтак Гегель відокремлює форми релігійного відношення від релігійної свідомості. Витлумачення німецьким філософом субстанції як суб'єкту розвитку дозволило йому показати історичний розвиток релігійної форми свідомості та її втілення в конкретних релігіях, особливості культу яких залежать від того, як пізнається в них Бог. Філософ наголошує на різному значенні релігії в процесі становлення духу, коли вона постає як форма й як формоутворення свідомості. Крім того, у Гегеля наявні основи для виокремлення міфологічної форми свідомості, хоча він, по суті, розглядає міфологію як етап, що передує релігії.

4. У своїй філософії Г. Гегель долає лише самовизначеність та формалізм, але не знеособленість трансцендентального суб'єкту, бо ж релігія в його концепції є, по суті, самопізнанням Бога. Гегелівське розуміння сутності божественного не суперечить християнському уявленню про всемогутність Бога. Бог у Гегеля, як здається на перший погляд, є залежним від світу, проте він має онтологічну першість перед світом, який, відтак, позбавлений онтологічної самостійності. Особливістю інтерпретації німецьким філософом Божественної Трійці та її співвідношення з Абсолютним духом є те, що останній є виявом всіх трьох іпостасей, які постають етапами саморозвитку