Феномен релігії в філософії г. В. Ф. Гегеля

На основі цього Гегель критикує й розуміння віри Кантом. Вона, для Гегеля, – момент мислення, що випереджає розум, підносячи розсудок до абсолютної тотожності протилежностей. Лише в цьому сенсі віра є змістовною. Відтак зміст її розкривається повною мірою лише розумом. Тому, можна сказати, що віра, зовнішнім виразом якої є культ, згідно гегелівській філософії, має гносеологічне значення, а релігія, відповідно, це не лише чуттєве наближення до божества, а й перехід, за допомогою віри, до абсолютного знання в розумі. Саме тому філософія, оскільки вона ґрунтується на розумі, долає релігію.

Дисертант відзначає, що особливим чуттям, на якому, за Гегелем, базується релігія нового часу, є відчуття того, що «сам Бог помер». Для німецького філософа смерть Бога – не просто переживання богозалишеності або відчуття в самому характері природи «втраченого Бога» (Б. Паскаль), а екзистенційна подія, коли людина усвідомлює смерть самого абсолюту. Водночас показано, що гегелівський зміст цієї фрази відрізняється від того, що мав на увазі Ф. Ніцше, коли так само писав про смерть Бога. Ніцше наголошує на тому, що це ми вбили Бога, який, по суті, і був народжений слабкістю людини. У Гегеля ж Бог сам «віддає себе знищенню», оскільки це самознищення є моментом становлення абсолютного, моментом буття Бога. Якщо Бог є мертвим, то це означає, що саме нескінченне стало скінченнім, внаслідок чого скінченне відкривається у своїй тотожності з нескінченнім. Відтак, тема смерті Бога в філософії Гегеля виражає напруженість процесу становлення духу, лише момент, а не результат становлення.

Аналіз йєнських праць німецького філософа дає можливість зробити висновок, що Гегелем послідовно елімінуються риси онтологізації скінченного, істиною скінченного проголошується нескінченне. Внаслідок цього релігія, як індивідуальне уявлення духу, виступає у нього водночас і етапом самопізнання духу, розвивається в історії, переходячи від стану «недосконалої релігії» до «абсолютної релігії» й є наявною в суспільстві як духовна спільнота, церква. Релігійну ж свідомість (або релігійну форму свідомості) Гегель витлумачує як таку, що залучена до історичного процесу й багато в чому визначає його. Але у філософа, якщо порівнювати його ідеї із франкфуртським періодом, виникає сумнів щодо здатності цієї форми свідомості пізнати абсолютну тотожність протилежностей в адекватній формі. Вплив романтизму виявися в тому, що сам процес становлення духу розкривається Гегелем як сповнений відчуття розриву, болі, туги за втраченою єдністю.

У третьому розділі «Гегелівське вчення про релігію у постфеноменологічний період» досліджується тлумачення релігії в системі філософії Г. Гегеля

У підрозділі 3. 1. «Феноменологія релігійної свідомості» реконструюється гегелівське розуміння структури та розвитку релігійної форми свідомості.

Насамперед наголошується, що у своїй «Феноменології духу» Г. Гегель зображує процес розвитку свідомості через діалектичну зміну її формоутворень (Gestalten). Релігія ж, як пізнання духу духом в уявленні, з'являється майже наприкінці цього розвитку. Гегель відтворює процес поступового становлення релігійного формоутворення свідомості завдяки тому, що виокремлює існування в межах кожного формоутворення свідомості окремих його форм (Form). Відтак, релігія є для німецького філософа необхідним етапом розвитку свідомості. У підрозділі також підкреслюється, що від релігійної свідомості Гегель відрізняє релігійне відношення (das religiцse Verhдltnis) як живе відношення духу із самим собою, форми якого розробляються та розвиваються свідомістю від безпосередньої чуттєвої достовірності до мислення.

Одним із наслідків гегелівського розуміння субстанції як суб'єкту є його положення про всезагальність структур та результатів пізнання. Тому у «Феноменології духу» можна прослідкувати те, як у процесі власного становлення свідомість поступово втрачає риси, що індивідуалізують її, іншими словами, як відбувається поступовий вихід за межі індивідуальної суб'єктивності у всезагальний світ. Завдяки всезагальному, субстанційному характеру свідомості у Гегеля відбувається змикання форм свідомості та форм історії. Свідомість при цьому не лише виявляє власний історичний характер, а й постає організуючим принципом історії. У такий спосіб філософу вдається поєднати два розуміння релігії – як форми свідомості та як конкретної історичної релігії. Між цими двома підходами в нього немає протиріччя, адже релігійна форма свідомості виражається в історичній релігії.

Першим етапом розвитку релігійної свідомості є уявлення про особливий надчуттєвий або внутрішній світ. Відтак релігія починається з відкриття свідомістю «внутрішнього» в речах – згодом виявляється, що це «внутрішнє» є сама свідомість – зі спроби пізнати істинне у надчуттєвому. Але, замість пізнання істини, вона, згідно Гегелю, наповнює пустоту надчуттєвого лише своїми образами. Відповідно автором робиться висновок, що релігія на першому етапі постає у німецького філософа сферою ілюзорності, своєрідною міфотворчістю (адже для Гегеля міфологія – це «продукт фантазії»), що є необхідним моментом шляху до істини. Але водночас він не відокремив релігію та міфологію як самостійні формоутворення свідомості, оскільки для мислителя міфологічні уявлення є винятково витвором розсудку.

Наступним етапом розвитку релігійної свідомості є «нещасна свідомість» – поняття, яким Гегель позначає християнство. «Нещасна свідомість» сповнена усвідомлення розриву та протиставленості одиничного та всезагального, а тому й прагне об’єднатися з потойбічним світом, божественним. В цьому прагненні вона вимагає духівництва – посередника між надчуттєвим та чуттєвим. І коли Гегель наголошує на