Феномен релігії в філософії г. В. Ф. Гегеля

Гегель виокремлює особливе соціальне буття на рівні «абсолютного духу» – релігійну спільноту, святість якої служить основою моральнісності. У виокремленні й розумінні особливої ролі релігійної спільноти філософ реалізує інтенції, закладені ще у І. Канта, які в подальшому розвивались Й. Г. Фіхте й Ф. Шеллінгом. Кант протиставляє юридичній спільності людей, коли законодавцем виступає народ, спільність етичну (Gemeinwesen), де законодавцем виступає Бог. Можна бачити, що Кантом змістовно накреслюється розділення між суспільством та спільнотою, яке опісля вводиться в класичну німецьку соціальну теорію Ф. Тьоннісом, який використовує ці поняття для позначення переходу від традиційних до модерних форм соціальної організації. Проте здається більш вірною позиція Ю. Габермаса, який надає цим формам трансісторичного змісту.

Спільнота, згідно Гегелю, «знаходиться» поза сферою держави. Вона суть соціальне на рівні абсолютного духу. Філософ водночас зазначає, що спільнота вперше створюється учнями Христа після його смерті. В основі цієї спільності, за Гегелем, лежить дух, а тому, відповідно до історичного розвитку духу, в історії розвивається й вона від «недосконалої спільноти», яку потім замінює об'єднання людей в церкві, яка згодом втрачає своє позитивне значення в суспільстві і в своїй негативності заперечується протестантською спільнотою. Звідси й велике значення релігії в історії, адже право, держава не лише виправдовуються та легітимуються нею, а й знаходять своє вище продовження через релігію: моральність – у священному, держава – в спільноті.

Відповідно до вчення Гегеля філософія релігії є окремим моментом єдиної науки, що містить знання про доступний пізнанню лише в його межах елемент цілого. Гегелем обґрунтовується думка, що без філософії релігія є простим відношенням до божественного. Лише з позиції філософії вона постає як пізнання божественного в уявленні, а відтак, філософія пізнає релігію, розкриває й її межі. Тому, згідно Гегелю, відповідно до історичного розвитку самої релігії має розвиватись і її філософське дослідження.

У підрозділі 3. 4. «Гегелівська інтерпретація історії релігії» аналізуються та розкриваються особливості класифікації релігій, яку дає німецький філософ, його тлумачення процесу історичного розвитку релігії.

Наголошується, що Гегель, порівняно з іншими представниками німецької класичної філософії, дав найбільш повне та глибоке обґрунтування епістемологічного змісту історико-релігійного процесу. Філософ розуміє віру як елемент свідомості, як особливе знання про божественне. Гегель наголошує на історичному характері віри, виокремлюючи просту формальну віру, що виражається «духом народу» на конкретному історичному етапі розвитку. Філософ обґрунтовує можливість для віри бути простим перед-розсудом (в гадамерівському сенсі) для індивіда. Індивід, на його думку, приймає віру нерефлексивно, а тому вона для нього є формальною, зовнішньою, включеною в горизонт традиції. Згідно філософу, віра конкретного народу первісно ще не є вірою його конкретного представника, адже він її приймає спочатку неусвідомлено. Завдання індивіда полягає в тому, аби перетворити зовнішнє на внутрішнє. Формою зовнішнього опосередкування віри є у Гегеля культ. Відтак, в інтерпретації філософа, релігія являє собою живу, тобто таку, що розвивається в історії, єдність віри та культу.

У підрозділі аналізується гегелівське тлумачення рушійного началу релігії, яким, згідно нього, є страх. Доводиться, що філософ розрізняє страх перед чимось конкретним та такий страх, що пронизує все єство людини, як особливий, притаманний лише їй, екзистенційний стан. І саме страх в останньому сенсі, який, за словами Гегеля, примушує все непорушне в людині здригнутись, адже це страх «за все своє єство», страх перед абсолютним, невидимим, перед тим, що може заперечити заперечність скінченного, а відповідно, перед втратою власної скінченності та негативності індивіда є початком релігії. Відтак, можна побачити, що в цій темі страху Гегель виступає не лише продовжувачем лютерівської думки (саме М. Лютер накреслив таке розділення страху), але й є близьким романтичному руху з його невизначеною тугою, томлінням, поривами душі, є попередником філософії С. К'єркегора.

Окрім цього, Гегель розкриває принципи можливості та здійснення самого історико-релігійного процесу, який втрачає у нього характер об'єктивності для свідомості, що його пізнає. В цьому сенсі його можна вважати одним із засновників історіософії релігії. Свою класифікацію релігій німецький філософ представляє в її історичному розвитку, тобто класифікація у нього підпорядкована принципу історизму і являє собою щаблі розвитку поняття релігії, коли окремі релігії виступають як види родового поняття. Відзначається, що конкретна історична релігія виступає у Гегеля лише у своїй відносній абсолютності. Абсолютної абсолютності вона досягає лише у тотожності зі своєю протилежністю. Тому вона позбавляється Гегелем субстанційного характеру власного існування, чому й нівелюється будь-який її індивідуальний прояв.

Логіка побудови гегелівської системи філософії вимагає завершеності процесу пізнання з метою досягнення повноти знання, цілого істини. На прикладі історії релігії видно, як Гегель реалізує ці логічні принципи у застосуванні їх до емпіричного. Але, з іншого боку, якщо розглядати філософію Гегеля як певне завершення новоєвропейської парадигми мислення, то кінець історії – це кінець монологізму та унівесалізму розуму. Відтак принципова світоглядна плюральність свідомості, що