Феноменологія романтичного еросу (на матеріалі творчості лейкістів та харківської школи романтиків)

Обсяг і структура роботи. Пропонована дисертація складається зі вступу, основної частини, загальних висновків та списку використаної наукової літератури. Основна частина складається з трьох розділів: розділ І «Сакральний ерос – епістемологія священного», розділ ІІ «Інваріантні структури романтичного еросу та специфіка їх художнього формовтілення у поезії лейкістів та харківської школи романтиків», розділ ІІІ «Інтимізація романтичного універсуму». Бібліографічний список містить 287 джерел. Загальний обсяг дисертації становить 194 сторінки комп’ютерного набору.

 

 

У вступі стисло характеризується загальний стан дослідження феномена романтичного еросу, обґрунтовується актуальність дослідження, розкривається наукова новизна, визначаються методологічні засади, формулюється мета й основні завдання, вказуються форми апробації результатів дослідження та визначаються можливості їх практичного застосування, подаються відомості про структуру та обсяг дослідження.

У першому розділі – «Сакральний ерос – епістемологія священного» – розглядаються основні етапи філософського, теологічного і культурологічного осмислення феномена любові у європейській культурі від античності до Нового часу. Характеризуються основні напрями дослідження еросу у науковій думці ХХ століття (феноменологія, філософська антропологія, архетипна критика, психоаналіз, фемінізм тощо) серед яких пріоритетним для даного дослідження визначається феноменологічний напрям. Конкретизується процес творення певних канонів інтерпретації любові / еросу в історії європейської культури. 

Перший підрозділ – «Філософське тлумачення феномена любові: послідовна зміна світоглядних парадигм», презентує генеалогію осмислення еросу у європейській філософській думці. Традиційно взірцем теоретичної думки щодо прояву сакральної любові у мікрокосмі людини та макрокосмі світобудови, вважаються античні трактати Платона та християнські твори Орігена, Августина, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника, Григорія Ніського. Старозавітна іудейська традиція презентує найдавнішу пам’ятку поетичного осмислення сакрального еросу у взаєминах душі й Бога, яка реалізується через універсальну модель шлюбних відносин нареченого і нареченої з біблійної Пісні Пісень.

Значну частину підрозділу присвячено інтерпретаціям образно-символічного рівня сакральних любовних текстів Пісні Пісень і філософських діалогів Платона, почерпнутого з названих джерел у теологічній думці протягом першого тисячоліття християнства. Такий дослідницький підхід дав уявлення про загальні принципи рецепції провідних любовних образів та мотивів, які були засвоєні та творчо інтерпретовані у поезії лейкістів та романтиків харківської школи. Задля визначення найдавніших формовтілень еросу наголошуються принципи античного розрізнення еросу як космічного та ліричного (за термінологією О. Лосєва), християнського поділу любові на еros і аgаpе. Значну увагу приділено християнській філософії серця, яка тісно пов’язана із еросом пізнання (за вченням Г. Сковороди). 

Звертається особлива увага на здобутки феноменології еросу, презентованої філософією представників російського релігійного ренесансу (В. Соловйова, М. Бердяєва, Б. Вишеславцева), яка є спробою рефлективного осягнення основ релігійності у православній культурі, і яка, на нашу думку, була втілювана у поезії романтизму поч. ХІХ ст. У філософських працях названих мислителів феномен любові розглядається у трьох вимірах: як прагнення Добра (етичний вимір), як прагнення Краси (естетичний вимір) і як прагнення Істини (епістемологічний вимір). Релігійний екзистенціалізм і персоналізм початку ХХ ст. (філософія любові В. Соловйова, філософія «сублімованого еросу» Б. Вишеславцева і філософія «свободи, особистості і творчості» М. Бердяєва) стверджує християнський ідеал особистісної любові-єднання, який свого часу був оспіваний романтиками.

У другому підрозділі – «Ерос сакральний і профанний у середньовічних канонах тлумачення», окреслюються параметри теологічного осмислення феномена еросу у східній та західній гілках християнства, досліджується християнська традиція тлумачення феномена еросу, за якою любов є сутністю Бога. Будучи складовим сакральної картини світу, християнський ерос заполонив культуру, активно виринаючи у художніх творах та у богословській літературі. У ранньохристиянській патристиці та у середньовічній теології, ерос насамперед тлумачиться у межах церковних канонів. Початкове концептуальне його розуміння інтерпретатори беруть безпосередньо із Біблії, витворюючи ієрархізованість форм сакрального на основі багатоступеневої біблійної герменевтики, що дозволяла тлумачити священні тексти у історичній, есхатологічній, анагогічній та інших сенсових площинах. Середньовіччя визначилось із проблемою поєднання людського й сакрального саме через категорію любові, яка увібрала як перше, так і друге. Любов настільки широко тлумачилась у добу середньовіччя, що навіть таїнства християнські змальовувались за допомогою «любові» та похідних від неї понять. 

У даному підрозділі акцент ставиться також на дослідженні танатологічної проблематики буття, що становила один із аспектів осмислення сакрального еросу у середньовіччі. Починаючи з часів перших християнських мучеників культивується ідея смерті в ім’я коханого Бога. У прояві такої форми «любові до смерті», мученики ставали послідовниками Христа. У середньовічних містиків знаходимо численні звертання до слів Пісні Пісень, які стверджували неподільність еросу і танатосу на сакральному рівні, бо «любов є сильною, як смерть». 

Екстатичні візійні практики середньовічних містиків залишили по собі традицію поетизації атипових станів сну / марення / смерті, що на образно-символічному рівні поєднувалися із шлюбною символікою. Давня поетизація любовних ран, пронизаного серця, сліз тощо набула надзвичайної ваги у царині образності задля відтворення переливів любовного почуття, бо любов у середньовіччі розумілась як найбільш плідний шлях опанування сакральним. Вироблена градація любовного почуття мала величезне значення як своєрідна «методологія» сходження до Божественного Абсолюту шляхом страждання, пошуків і прагнення метафізичного єднання з трансцендентним. У межах християнського канону тлумачення сакрального еросу, семантика аскетизму збагачує почуття любові, оскільки у християнській традиції вважається за необхідне угамування плоті в ім’я любові до Бога. 

Поза аскетичною традицією інтерпретації любові в епоху