Феноменологія романтичного еросу (на матеріалі творчості лейкістів та харківської школи романтиків)

Перший підрозділ – «Міфопоетика романтичного еросу». У даному підрозділі на матеріалі поетичних творів лейкістів та романтиків харківської школи презентовано численні «шлейфи» міфопоетичних образів-символів, що стають складниками різних поетик у межах образного поля романтичного еросу. Прикладом такого поліпоетикального образу є образ-символ птаха, що одночасно належить поетикам стихій, сну / смерті / хвороби / таємниці, божественного / демонічного.

Символіка птаха, яка зародилась внаслідок практики сакральних культів і підтримувалась пізніше народнопоетичною традицією, проіснувала майже в незмінному вигляді до наших днів. Міфопоетичні язичницькі вірування та християнська традиція утворили органічний сплав у системі народнопоетичних кодів. Саме романтична форма кодування сутнісного успадкувала прадавню образно-символічну систему (від сакральної любовної поетики біблійної Пісні Пісень і Псалмів Давидових, через патристичну традицію і куртуазну літературу середньовіччя), де образ птаха (голуба чи голубки) символізував Бога, божественний дух, живу людську душу, душі померлих, сходження на небо тощо. 

Символіка птаства також уособлює у поезіях романтиків або нейтральну (людську), або хтонічну частину невидимого світу. Поети-романтики, залучаючи багатий фольклорно-міфологічний спадок, відтворили у своїх поетичних творах ворожий людині демонічний світ через образи птахів, які символізували провісників лиха (ворон, сова, пугач), або адептів темних сил. Українські та англійські романтики, відобразивши етноспецифічні моделі світу, структурним компонентом яких стали образи-символи птахів, сакралізували в такий спосіб поетичний простір романтизму. Окрім того, зазначимо, що в поезіях лейкістів та романтиків харківської школи образ птаха-співця іноді імпліцитно проектується на образ самого поета, ототожнюючись з ним (у поезіях «Соловейко» М. Костомарова, «The Nightingale» / «Соловей» С.Т. Колріджа). 

У другому підрозділі – «Танатографія романтичного еросу: поетика смерті / хвороби / рани / сліз» зазначається, що у поетичному доробку лейкістів та романтиків харківської школи образи смерті і любові існують сукупно, становлячи специфіку кодування сутнісного у романтичному світовідчутті. Розробляючи поетичні коди відтінків почувань, естетизуючи страждання, поети-романтики спирались на тривку традицію тлумачення цього аспекту любовного почуття. 

Довгий ряд коментаторів сакрального тексту Пісні Пісень відкривають імена ранніх християнських мислителів та середньовічних європейських містиків серед яких: Оріген, Плотін, Св. Августин, Григорій Ніський, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Рамон Луллій, Бернар Клервоський, св. Іоанн від Хреста та ін., які плідно синтезували старозавітну та християнську моделі тлумачення кохання, увиразнивши також і параметри любовного страждання. Англійські та українські романтики презентували власну танатографію романтичного еросу, що має усталені архетипи художнього втілення. 

Танатологія романтичного еросу не досліджувана та не обґрунтована теоретичними працями романтиків, сповна реалізується в образності інтимної лірики поетичних шкіл. Компаративний аналіз у сфері танатографії романтичного еросу у поезії лейкістів та романтиків харківської школи презентує рецепцію єдиного сакрального кореня виявів любовного страждання. Як і українські романтики, поети-лейкісти реінтерпретують власні романтичні коди в ключі християнської аксіології, де «земне» кохання спрямовується у вічність і «земний» танатос є передумовою «божественного» еросу. Міфологема «втраченого раю» актуалізується поетами-романтиками через естетизацію почуття смертельної туги, журби, смутку, меланхолії, які вражають любляче серце. На національному ґрунті українськими та англійськими романтиками створено авторські канони поетизації танатологічних мотивів хвороби, рани, сліз, жертви тощо, які спільно спираються на певні аспекти християнського тлумачення глибинного зв’язку між еросом і танатосом. У царині танатографії романтичного еросу у творах англійських поетів, знаходимо відживлення куртуазних мотивів рани, палаючого серця, сліз тощо поряд із романтичною реінтерпретацією античних любовних сюжетів, повністю відсутніх у поезіях романтиків харківської школи. Англійські поети-романтики виявили також наступність літературної традиції у сфері танатографії трагічного розділення коханців.

Українські поети-романтики користувалися невичерпним джерелом фольклору, оспівуючи інтимні порухи закоханого серця. У даному підрозділі акцентовано увагу на виразній кордоцентричності українського романтизму, і зазначено, що у поетизації «слізного дару» та естетизації «слізного сердечного страждання» поети мали відомих попередників барокової доби, серед яких назвемо М. Смотрицького, Л. Барановича, К. Саковича, Г. Сковороду та ін. Натомість, у любовній ліриці лейкістів традиційна естетизація сердечних почувань, з одного боку, представлена сакральними канонами євангелістської церкви, а з іншого боку, – секулярним каноном куртуазного кохання.

У третьому підрозділі – «Символізація тілесності у романтизмі: поетика божественного / демонічного», досліджуються поетичні стратегії кодування іконічної тілесності коханої у романтичній ліриці лейкістів та романтиків харківської школи. У контексті названої поетики, українські та англійські романтики, мінімізуючи зображення тілесності коханої (іноді таке зображення відсутнє взагалі (у поезіях М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Вордсворта, Р. Сауті), послуговуючись відповідною міфопоетичною та християнською символікою, сакралізують образ коханої (романтиками оспівується божественне видіння лиця коханої, очей, вуст тощо). Поети поміщають чисту, довершену тілесність коханої у навколишній світокартині, знаходячи її в усіх стихіях і явищах природи (часто така стратегія поетизації тілесності (особливо у поезіях В. Вордсворта, М. Костомарова, О. Корсуна) пов’язується з мотивом смерті / розлуки з коханою. 

У даному підрозділі наголошено на тому, що у межах творення іконічної тілесності коханої у міфопоетичній площині образного поля романтичного еросу, поети-лейкісти та романтики харківської школи, поряд із традиційною архетипною символікою рослин, найчастіше послуговуються також символікою небесних світил і стихій (де дівчина і квітка ототожнюються, кохана порівнюється із зорею, сонцем, світанком тощо). Іноді поети-романтики надають перевагу одній зі стихій, і творять поетику пристрасті у її ключі (найяскравіший приклад – поетика неба в інтимній ліриці М. Петренка; численні мрії / марення біля води у