Феноменологія романтичного еросу (на матеріалі творчості лейкістів та харківської школи романтиків)

У межах поетики божественного / демонічного, площиною розбіжностей між лейкістами та поетами харківської школи є зображення демонічної тілесності. Традиції англійського готичного роману були підхоплені лейкістами (у баладах С.Т. Колріджа «Крістабель», Р. Сауті «Доніка»), натомість в українській ліриці поетика демонічного, міцно закорінена у фольклорних традиціях, постає позбавленою негативних емоційних нашарувань готичних жахів. У плані зображення демонічної тілесності у поезії романтиків харківської школи знаходимо традиційний міфопоетичний образ русалки. Хоча її зваблива тілесність (у поезіях «Заманка» Л. Боровиковського, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, «Мана» М. Костомарова) і несе ліричному герою смерть, такий кінець виявляється бажаним, бо є початком кращого існування, не обтяженого земними скорботами. Українські романтики сакралізують образ русалки, проектуючи демонічну тілесність у площину братсько-сестринського еросу, називаючи русалок сестрицями.

Четвертий підрозділ – «Ерос і поетика таємниці у поезії романтизму» презентує дослідження природи любові як сакрального таїнства. Епоха романтизму у європейській культурі знайшла і оспівала найбільш співзвучні для своєї лірики обертони нерозгаданої любовної таїни. У межах нашого дослідження акцентується неповторність поетики таємниці. У творах лейкістів та романтиків харківської школи утаємничена природа еросу нерозривно пов’язана також з поетизацією перешкоди, що виникає на шляху любові. 

У ліриці англійських та українських романтиків, перешкода дуже часто виникає на шляху закоханих незалежно від їх волі, і носить зовнішній характер впливу (частіше це упередженість, злоба і байдужість людей). Іноді кохання ліричного героя стикається з байдужістю дівчини, почуття якої залишаються для нього нерозгаданою таємницею. Але поряд із зовнішніми перешкодами, романтики намагаються подолати внутрішні (метафізичні) перепони. Так, бажання ліричного героя «Зобачення» М. Костомарова «стаяти» (за текстом – розтанути, розчинитися у повітрі) разом зі своєю коханою, імпліцитно висловлює бажану смерть закоханих, як умову подолання тілесної перешкоди і завершення метафізичного єднання. Тож процес розгадування таємниці стверджує у романтизмі танатологічні мотиви.

У поезії романтизму жінка сповнена таємниці, її почуття завжди заховані в глибині непізнаного душевного світу, відчутого і оспіваного романтиками як а-топічного (несхожого, дивовижного за К. Паскалем) світу Іншого. Часто перебуваючи у кризовому душевному стані, закоханий сприймає об’єкт любові у відповідній ситуації як а-топічний (неповторний). Саме тому осмислення любовного таїнства, долання перешкоди на словесному рівні прагне втілитися шляхом реалізації стратегії мовчання (замовчування імені коханої). Поетика таємниці дозволила романтикам сприймати жінку як надреальну істоту, у вабленні до якої виникає ілюзорне відчуття короткочасного душевного єднання. Романтизму належить відкриття у коханій окремого (єдиного і неповторного в очах люблячого) суб’єкту, усвідомлення поступального руху від я до ти, яке шляхом долання перешкоди, стає на мить єдиним ми.

П’ятий підрозділ – «Модифікації коханого у ліриці романтиків». Врахування етнокультурного контексту при аналізі модифікацій коханого у любовній ліриці романтиків харківської школи дозволяє виділити чітко окреслені образи козака, парубка-селянина, бурлаки, сироти які адекватно змальовують внутрішній світ інтимної лірики українських поетів. Соціально-історичний вимір даних модифікацій ліричного героя-коханого сприяв створенню неповторного національного колориту і становив яскраву рису українського романтизму. Романтична самоідентифікація того чи іншого митця відтворила процес гармонізації родової (народнопоетичної) та індивідуальної складових внутрішнього поетичного світу. 

У творчому доробку українських романтиків поезіям В. Забіли, Л. Боровиковського, С. Писаревського, А. Метлинського властива манера ототожнення ліричного героя із його національною стихією, де, наприклад, герой-козак традиційно уособлює одночасно мужність, красу, сміливість тощо. Натомість у ліричних поетичних рефлексіях М. Костомарова, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського констатуємо факт народження інтимної особистісної лірики в українському романтизмі і спостерігаємо поступовий відхід від ранньоромантичної традиції ототожнення автора із названими фольклорно-поетичними модифікаціями ліричного героя.

На тлі значно глибшого у порівнянні з українською інтимною лірикою занурення у стихію особистісного, англійські романтики детальніше змальовують складну палітру почувань ліричного героя. Поезія лейкістів частіше апелює до вікового виміру почуття любові (парубоче кохання, зріле почуття до дружини, радощі та страждання пізнього кохання тощо). У даному підрозділі також з’ясовано, що образ поета-барда виступає чи не єдиною, цілком традиційною для західноєвропейської лірики модифікацією коханого у поезіях англійських романтиків (Р. Сауті, С.Т. Колріджа). Зрідка у поезіях лейкістів з’являється християнський за походженням образ коханого-пілігрима (у поезіях В. Вордсворта і Р. Сауті). 

У третьому розділі – «Інтимізація романтичного універсуму», висвітлюється процес формування романтичної особистості у контексті інтимізації європейської культури Нового часу. Увагу зосереджено на механізмі утворення авторської методи інтимізації поетичного тексту, досліджуються основні комунікативні моделі інтимної лірики романтиків.

Перший підрозділ – «Романтична особистість у контексті процесу інтимізації культури», присвячено висвітленню процесу кристалізації, адаптації та переосмислення біблійної, платонічної / неоплатонічної та гностичної символіки у куртуазній літературі середньовічної Європи. Такий рух тлумачиться нами як єдиний процес поступової інтимізації внутрішнього світу особистості (усвідомлення психологічних глибин та цінності переживань ліричного «я»). На нашу думку, неодноразово наголошений у наукових розвідках феномен самоусвідомлення (народження «я») у європейській культурі, спричинений зміною теоцентричної парадигми на антропоцентричну, вирізняється поступовою інтимізацією світосприйняття. 

Криза антропоцентричної свідомості у Новий час спричинила суто романтичний феномен відживлення (або ж нового творення) теоцентричної моделі романтичного світоустрою. Прикладом її формовтілень є романтичний індивідуалізм, відчуженість, культ самотності та світова скорбота. Означені тенденції у зрілому європейському романтизмі переосмислюються, моральні канони зазнають певних зрушень, але у ранньому романтизмі лейкістів ліричний герой ще не виступає бунтарем проти Бога та загальновизнаних моральних норм.