justify;">Наукова революція – радикальна зміна процесу і змісту наукового пізнання, пов'язане з переходом до нових теоретичних і методологічних передумов, до нової системи фундаментальних понять і методів, до нової наукової картині світу, а також з якісними перетвореннями матеріальних засобів спостереження і експериментування, з новими способами оцінки та інтерпретації емпіричних даних, з новими ідеалами пояснення, обґрунтованості та організації знання.
Пошук
Філософія
Предмет:
Тип роботи:
Інше
К-сть сторінок:
153
Мова:
Українська
Зміна навіть частини з цих засад сприймається науковцями як наукова революція. Перша така системи склалася в умовах становлення класичної науки додисциплінарного (XVII-XVIII ст.) і дисциплінарного (XIX ст.) етапів її розвитку. Революція початку ХХ століття, яка призвела до появи некласичної науки (спеціальної і загальної теорій відносності і квантової механіки у фізиці, генетики в біології, як кібернетики основи створення обчислювальної техніки і т. д.). Нинішня наукова революція пов'язана зі становленням нелінійного природознавства і загалом постнекласичної науки, розгорталась протягом трьох останніх десятиліть і досі не завершилася.
Всі вищезгадані наукові революції розглядаються як глобальні, оскільки, на відміну від локальних наукових революцій, що відзначають парадигмальні зсуви в окремих наукових дисциплінах ці революції не тільки зачіпають всю науку певного часу, але й передбачають виникнення нового типу раціональності. Класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності відрізняються системою засад наукового дослідження.
В. С. Стьопін, який увів до наукового слововживання термін “постнекласична наука”, так розрізняє типи наукової раціональності, пов'язані з кожним із вищеназваних етапів розвитку науки: “Класичний тип раціональності центрує увагу тільки на об'єкті й виносить за дужки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності. Для некласичної раціональності є характерною ідея відносності об'єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів і операцій виступає умовою одержання істинного знання про об'єкт. Нарешті, постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про об'єкт не тільки з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності. Кожний тип раціональності передбачає переважне освоєння об'єктів певної системної організації: малих систем, великих систем, систем, що саморозвиваються. Він є умовою одержання істинного знання про ці об'єкти”
Принципово новою вимогою, порівнянно з некласичним типом раціональності, є необхідність зважати на ціннісні орієнтації суб'єкта, що В. С. Стьопін вважає визначальною відзнакою постнекласичного типу раціональності.
Методологічна настанова зважати на аксіологічний (аксіологія – вчення про цінності) бік справи, не означає можливості над ідеологічної, надціннісної позиції, до якої має прагнути суб'єкт. Навпаки, розуміння непозбутності ціннісних настанов, в тому числі і власних, заважає переоцінювати власну пізнавальну позицію, вважати свою парадигму єдино можливою. Це створює підґрунтя для наукової дискусії, завдяки утримуванню в свідомості і різних пізнавальних перспектив, що є адекватними поліваріантності, притаманній як нелінійному природознавства, так і культурі доби постмодернізму. Нагадаємо влучний вираз Х. Патнема про “реалізм з людським обличчям”. Врешті решт здатність науковців відтворювати багатогранність істини може сприяти політичному чи міжнаціональному консенсусу, який є таким необхідним за часів багатьох гарячих точок на нашій планеті (Карабах, Косово, Афганістан, Північна Ірландія, і, на шкода, так далі і таке інше). Раціональна дискусія в пошуках консенсусу замість емоційного відкидання іншої точки зору і створення образу ворога – це історичний виклик до сучасних науковців і філософів, як і політиків і національних чи релігійних лідерів.
Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії.
Методологія – це вчення про методи пізнання і перетворення дійсності.
Метод – це система регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності.
В науці – способи дослідження та викладення матеріалу, єдиний стиль мислення, визначення фундаментальних методів дослідження. Методи виконують як пізнавальну так і нормативну функції. Вони дають вченим основні принципи їх пізнавальної діяльності і форми реалізації цих принципів. Метод конкретизується в методиці.
Методика – конкретні прийоми, засоби отримання та обробки фактичного матеріалу. Вона базується на методологічних принципах.
Кожна наукова теорія створюється в межах тої чи іншої методики. Теорії, що існують в межах різних методик, не порівняні. Тому одна і та ж теорія не може входити в різні методики без попереднього її переосмислення. Отже, при зміні методик неможливо здійснити наслідування теорій. В контексті нових методик нові теорії отримують новий зміст, нову інтерпретацію. Метод знаходиться в нерозривному зв’язку з теорією: будь яка система об’єктивного знання може стати методом.
Методологічні принципи – це твердження філософського характеру. Вони є орієнтирами в діяльності та організації знання, тому це відображає їх роль як вимог до наукової теорії. До таких вимог відносять:
1) принципова перевірюваність;
2) максимальна загальність;
3) передбачувана сила;
4) принципова простота;
5) системність
1) Принципова перевірюваність. Теорія, яка не веде до жодних кількісно визначених висновків, як правило може бути суміщена будь-якими даними досліду, а це значить, що її практично неможливо перевірити. Через це перевірювальність обов’язково передбачає отримання наслідків, що допускають спростування дослідом. Те, що не може бути спростовано ніяким дослідом, тим самим не може бути перевіреним. Якраз в цьому смислі вимога перевірюваності співпадає з вимогою, щоб будь-яка наукова побудова допускала можливість свого спростування.
Підтвердження дослідом наслідків теорії лише в тому випадку має цінність, якщо ці наслідки можуть бути дослідом і спростовані. Підтвердження дослідом наслідків, про які наперед відомо, що вони ніяким дослідом не можуть бути спростовані, взагалі не є