Форми панування фінансової олігархії

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

день проблема олігархізації економіки й політики в різних країнах світу не належить до числа добре досліджених. Найчастіше згадують про олігархічне правління в Латинській Америці, та й то стосовно 20х-30х років. Тим часом в історії капіталізму було немало періодів домінування олігархічних груп – як у Європі, так і в Америці. Та все ж у порівняльній політології серед різноманітних класифікаційних систем, за якими ранжуються сучасні держави, є індекс концентрації економічної влади Ванганена, який можна було б вважати індексом олігархізації суспільної системи. Він характеризує міру контролю небагатьох монополістів над економічними ресурсами країни – державними, приватними та іноземними. В узагальненому вигляді по континентах цей індекс виглядає так: Африка – 83, 7; Америка (Північна і Південна) – 69, 2; Азія – 76, 6; Океанія – 43, 3; Європа – 56, 0. Індекс Ванганена позитивно корелює з такими показниками життєдіяльності держав як нерівність доходів (0. 33), рівень інфляції у (0. 04) і негативно з такими як рівень громадянських і політичних прав та свобод (- 0. 88), стабільність режиму (- 0. 57), індекс гуманітарного розвитку (- 0. 55), витрати на освіту та охорону здоров’я (- 0. 52) [9, 176].

Специфіка перехідних, особливо посткомуністичних суспільств полягає в тому, що методи збагачення олігархів тут особливо криміналізовані. З цієї причини їхня головна мета -повне оволодіння владою. Тільки такий розвиток подій здатний забезпечити гарантоване прикриття їхніх старих “гріхів” і відкрити нові можливості для збагачення. Звідси – ігнорування суспільних інтересів, намагання використати владу для того, щоб, максимально звузивши сферу демократії, створити монократичну систему правління, яка й буде олігархією.

Як теоретично, так і в емпірично-порівняльному аспекті з’ясування сутності олігархічного правління є непростою справою. Термін, введений у політичну філософію античними філософами, виявився не надто популярним у наш час. Однією з причин такого стану є те, що він привертає увагу до питання про соціальне підґрунтя державної влади, про те, “хто править? ”, у той час як ліберальна теорія ХХ століття заперечила значимість цієї проблеми вустами одного з найвпливовіших своїх речників – Карла Поппера, що було природнім у період протистояння лібералізму марксизмові.

Для цивілізованих демократичних держав, у яких демократія зростала протягом століть паралельно з утвердженням конституціоналізму, а право стало невід’ємною складовою суспільної свідомості, зауваження Поппера, напевне, є слушні і сьогодні. Однак для перехідних, особливо посткомуністичних суспільств, у яких теперішній еліті правова культура притаманна ще меншою мірою, ніж широкому загалу, питання про те, хто править та в чиїх інтересах здійснюється влада висунулось на передній план боротьби за збереження демократичних інститутів. Тому й виникає потреба у тому, щоб розібратись, хто такі олігархи і якої олігархії від них можна чекати.

Звернувшись по допомогу до класиків політично-філософської думки, які ввели це поняття в науковий обіг – давньогрецьких філософів Платона й Арістотеля, ми побачимо, що у їхніх творах олігархію віднесено до різновидів неправильної, беззаконної влади, що здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу. Це й не дивно, бо правлінню олігархів у грецьких полісах переважно, хоч і не завжди, були притаманні свавілля, жорстокість та егоїзм. Арістотель вважав, що не слід акцентувати увагу на кількості правителів, бо не це головне. Найважливішим у протиставленні олігархії, яка була правлінням небагатьох багатих, демократії, яка допускала до правління багатьох бідних, він вважав те, що у цих двох випадках “до влади висуваються дві різні вимоги: одна базується на праві власності, інша – на добробуті більшості людей, що живуть у суспільстві”.

За олігархії мета державного правління – служіння благу всіх підміняється правом володарів великої власності правити суспільством. У цьому плані і Платон, і Арістотель протиставляють олігархію аристократії – правлінню небагатьох в інтересах усіх – та ставлять її нижче демократії, оскільки демократія (за винятком її крайніх форм), при всіх недоліках, більше піддається регулюванню.

Там де існує досить великий клас дрібних власників, олігархія може набувати пом’якшених форм, наближаючись до демократії. А там, де домінує малий клас дуже багатих людей, правління може перейти до рук кліки. “Олігархія може мати широку базу серед громадян, або влада може перебувати в руках певного обмеженого угруповання. Таке угуповання може функціонувати як постійне об’єднання, що безперервно засилає своїх людей на державні пости, навіть не імітуючи виборів, а в крайніх випадках влада взагалі може перейти до кількох сімей або навіть до однієї сім’ї” [12, 96].

Неважко здогадитися, яких рис набуває олігархія в Україні, де соціальне розшарування перейшло межі цивілізованості, а “малий клас дуже багатих” не характеризується ні шляхетним походженням і слідуванням вимогам моралі та права, ні освіченістю, ні іншими рисами, які за інших обставин роблять виправданою концентрацію влади в руках “вищого класу”. “Первісне нагромадження капіталу”, у процесі якого українські олігархи здобули економічну могутність, здійснювалось не просто брутальними методами. Воно часто було протиправним, нерідко відверто злочинним. І якщо люди, що звикли зневажати закон у своїй економічній діяльності, перенесуть (а вони вже переносять) свої методи в політику, а тим більше встановлять своє безроздільне панування в державі, то жодної надії на збереження прав та свобод громадян не залишиться.

2.2 Фінансова олігархія в світі

Глобалізація – природній процес,