Форми панування фінансової олігархії

Крайня негативізація олігархічного устрою у праці Платона «Держава» є, радше, винятком: сам Платон вважається теоретиком елітарного, ієрархізованого та структуризованого суспільства (теорія ідеальної держави). Переважна ж більшість пост-платонівських мислителів вважала олігархічний, ієрархізований тип суспільства та суспільно-політичного управління цілком виправданим тими перевагами, які надавала структуризована система суспільства (та освіти) : лише вона могла забезпечити якісне продукування політичної та управлінської еліти шляхом виховання, надання дуже хорошої (і дуже дорогої) соціально-управлінської освіти, створення відповідної самосвідомості.

Фінансовий чинник застосовувався для «фільтрування» майбутніх управлінських кадрів, створення якісно-нової «касти» людей, здатних, і навіть покликаних управляти переважною більшістю. Дослідники вже ХХ століття (Г. Моска (1858-1941), В. Паретто (1848-1923)) переконані, що така «каста» повинна бути відкритою «знизу догори»: лише за умови конкурентності подібна система здатна зберегти стабільність [7, 75].

Олігархія в соціальній системі суспільства. На думку багатьох сучасних вітчизняних дослідників (О. Долженков, М. Томенко, Є. Лапін, інші) сучасна політична система України характеризується низкою суперечливих тенденцій. Всі вони полягають у протистоянні векторів подальшого розвитку держави. Так, з одного боку, українська Конституція закріпила основні цінності розвитку суспільства на зразок західних демократій: права людини на основні свободи, поділ влади (система стримувань та противаг), політичний, економічний та ідеологічний плюралізм та інші ознаки демократичної, правової, соціальної держави у повній відповідності до загальноприйнятих норм. З іншого боку, дослідники відзначають невідповідність дій суб'єктів політичної системи до Конституції, законів та підзаконних нормативно-правових актів України. Наприклад, Микола Томенко вважає, що «…сьогодні виразно вималювались суперечності між конституційною та реально існуючою системою політичних відносин. Особливу небезпеку становить нівелювання законодавчо визначеної системи поділу влади та розмежування повноважень між органами державної влади і органами місцевого самоврядування «.

Суперечливість між конситуційною та реально існуючою системами політичних відносин, на думку Олега Долженкова, призвела до появи двох тенденцій у вітчизняній політичній науці стосовно досліджень політичного процесу в Україні. «…Перша тенденція уособлюється офіційною та напівофіційною наукою. Її основна ознака – дослідження віртуально-існуючих речей, таких, як поділ українських партій на «правих», «лівих», «центристів», місцеве самоврядування, система стримувань та противаг тощо. Тобто, речей хоча й не дуже актуальних, інколи навіть не потрібних або ж і шкідливих для адекватного розуміння сутності політичного процесу в державі, зате безпечних з точки зору дослідника… До «сумнівних» з точки зору цензуруючих самих себе науковців можна віднести такі очевидні теми, як наростання тоталітарних тенденцій в суспільстві за президентства Л. Кучми; взаємозв'язок криміналітету, кримінальних грошей з адміністративною елітою держави; роль кланових угрупувань в політичному житті України. Як наслідок, всі ці болючі і очевидні проблеми сміливо можна вважати малодосліджуваними. «

Передумовою до розуміння кланово-олігархічних груп як інститутів політичної системи України є усвідомлення того, що в вітчизняних умовах визначені в західній політичній науці інститути політичної системи (політичні партії, громадські рухи та організації тощо) практично позбавлені впливу на процес прийняття політичних рішень. Особливість і парадоксальність характеру сучасної української влади полягає в її непублічності і неможливості конкретної інституційної ідентифікації. Декларативний характер конституційно-закріпленої системи політичних відносин відзначають і закордонні автори: «… Існує дивний елемент символічних, прикрашуючих шат, котрі бентежать і вводять в оману західних спостерігачів: конституції, парламенти, вибори, референдуми, місцеве самоврядування і т. ін. Ті, хто з ними стикаються, знають, наскільки все це є нісенітницею і наскільки інструментальну роль воно виконує… «

В зв'язку з наявністю в політичному процесі України серйозної відмінності від політичного процесу в демократичних країнах можна вести мову про актуальність для держави «незахідного» типу політичного процесу. Серед його найважливіших рис в руслі досліджуваної проблематики ряд дослідників виділяє наступні ознаки:

- домінування в політичниму процесі кланів;

- невелика значимість явних, організованих інтересів;

- претензії політичних партій на відображення світогляду і представлення способу життя при тому, що інтенсивність і широта політичних дискусій мало пов'язана з прийняттям політичних рішень.

На думку Олега Долженкова, навряд чи можна вести мову про неможливість чіткого визначення інститутів політичної системи України. Проблема полягає в тому, що в порівнянні з західними у вітчизняній політичній системі по-іншому вибудувана ієрархія її інститутів: тут існують інститути, які не властиві демократичному суспільству.

В Україні найважливішим після держави елементом політичної системи є адміністративно-економічні клани, або кланово-олігархічні угрупування. Партії та громадські організації (які в західних суспільствах займають місце вітчизняних кланів) відіграють в Україні підпорядковану роль щодо кланів. Очевидно, що це і є однією з найважливіших специфічних ознак української політичної системи.

З точки зору функціонування соціуму