Форми панування фінансової олігархії

В суспільній свідомості під категорію „олігарх» потрапляють практично все більш або менш багаті люди в Україні. Ми включили в таблицю імена людей, на тому або іншому етапі вирішальним чином впливаючих на економіку держави і на процеси ухвалення політичних рішень в Україні.

Для більш етичного дослідження олігархічної системи в Україні необхідне розбиття олігархів на три типи.

Тип перший характеризується концентрацією особливо великого капіталу і особливо могутнім впливом на політичне і економічне життя держави. Як правило, це 5 – 6 могутніх промислово-фінансових утворень з чіткою ієрархією і чітко відладженою внутрішньою системою зв’язків (System Capital Management, Індустріальний союз Донбасу, «Пріват», «Інтерпайп» і інші) [8, 198].

Тип другий. Люди і структури, звістки, що намагаються, власний бізнес, проте виступаючі в ролі сателітів (хай навіть ситуативних сателітів) крупних бізнес-груп, при цьому залишаючись за рамками самих груп і не підкоряючись прийнятим в групах першого типу системам зв’язків і ієрархії. До цього типу належить більшість народних депутатів і крупних бізнесменів. Іноді цю групу називають „недоолігархами» або „молодоолігархами», і своє майбутнє вони пов’язують з розвалом крупних фінансових груп. Свого часу сходження до вершин могутності Віктора Пінчука або групи „Пріват» було напряму пов’язане з розвалом імперії Павла Лазаренко, а політична криза 2000 – 2001 рр. привів до появи цілої плеяди „нових олігархів», що скористалися падінням впливу ряду традиційних олігархічних груп першого типу.

Тип третій. Люди і структури, діяльність яких не виходить за рамки певного регіону. Так звані „регіональні олігархи».

Як не дивно, третій тип олігархів іноді є більш незалежним від першого. Не завжди олігархічні структури першого типу можуть ефективно контролювати ситуацію в регіонах, а регіональні лідери, розуміючи цю особливість, ведуть подвійну політику: для лобіювання власних інтересів на київському рівні використовуються олігархічні структури першого і другого типів, для ефективного ведення політичної і господарської діяльності безпосередньо в регіоні – структури третього типу.

Формулюючи роль і місце українських олігархів в системі пострадянських державних моделей, варто відзначити декілька цікавих моментів.

Перше, що відрізняє українських олігархів від, наприклад, російських або казахських: слабкість ресурсної бази. Російські олігархи володіють сировинною базою – тобто, вони контролюють здобич нафти, металів, газу і т. д. До 2001 року українські олігархи були в основному посередниками, оскільки користувалися сировиною переважно російських колег. В 1998 році Ігор Бакай (на той час – крупний олігарх) признався, що «всі багаті люди в Україні зробили свої капітали на російському газі». Пізніше з’являється розуміння цього моменту. Перегруповування олігархічного середовища в 2001 році привело до появи олігархів, що базуються на хай достатньо ненадійній, але ресурсній базі. В ролі такої у Пінчука виступає метал, у донецьких – метал і вугілля, у ярославського – аграрний сектор і т. д.

Друга відмінність українських олігархів – агресивність (в позитивному розумінні цього слова). Відчуваючи слабкість ресурсної бази, українські олігархи судорожно чіпляються за ринки збуту і за власність зовні меж України. Експансія донецьких до Росії, Польщі, Угорщини і Італії, «Інтерпайпа» – до Білорусі і Росії, групи Порошенко – до Росії є свідоцтвом здібності до виживання і можливості грати свою роль в процесах глобалізації. Крім того, українські олігархи достатньо успішно уміють протистояти настанню транснаціональних корпорацій на територію України. Українські олігархи володіють підвищеної пассіонарності, що відзначають багато експертів на пострадянському просторі.

Третя відмінна риса української олігархії – це бажання йти в політику, займатися політикою і вести свій бізнес за допомогою політики (що зрештою привело в Україні до перетворення політики в достатньо успішний вид бізнесу). Ніде на пострадянському просторі немає такого політизування бізнесу і комерціалізації політики, як в Україні. Навіть в Росії коефіцієнт політизування бізнесу є більш низьким.

Теза про залежність Кучми від декількох олігархічних груп справедлива для короткого тимчасового проміжку – 1998 – 1999 роки.

Помиляються ті, хто вважає Леоніда Кучму людиною, залежною від олігархів і їх впливу. Фактично Кучма зіграв з олігархами в „піддавки». Олігархи були потрібні Кучмі в ролі „грошових мішків» для успішної президентської кампанії. Як тільки кампанія закінчилася, і Кучма знову став Президентом, він зразу ж спровокував війну між представниками різних олігархічних структур, ввівши в уряд на пост віце-прем’єра з питань ТЕК Юлію Тимошенко. Як результат – відбувається взаїмоковтання олігархів: Юлія Тимошенко, обізнана всі схеми, що використовуються олігархами на ринку нафти, газу і електроенергетики, підриває могутність традиційних фаворитів Кучми – Волкова, Бакая, Суркіса, проте згодом сама стає жертвою набираючої сили донецької групи. Відбувається заміна гравців. Ті, від кого залежав Кучма, втрачають позиції. Нових олігархів позбавляють можливості грати за старими правилами: тепер вони самі залежать від волі Президента. Леонід Кучма створює структуру балансів і противаг, в якій олігархи взаимонівелюють один одного [17, 146].

Час від часу ми ставали свідками „олігархічних воєн»: „донецьких» зштовхують лобами з „Пріватом» „Пріват» з „Інтерпайпом», Порошенко – з Червоненко, бізнес-середовище „Нашої України» – з бізнес-середовищем СДПУ (про), Медведчука – з донецькими і так далі, і так далі. В результаті у виграші залишається Президент, який виступає в ролі регулятора відносин в середовищі олігархів.

Проте система, створена Кучмою, достатньо неміцна. У разі його відходу „олігархічні війни», які