Форми панування фінансової олігархії

Нейтральних держав не залишається і вже не залишиться тому, що в умовах глобалізації економіка всіх країн взаємозалежна. Втручатися у глобальні проблеми можливо і потрібно тому, що власне глобалізація й нові технології дають можливість навіть окремим індивідам проникати у володіння сильних цього світу (найбільш примітивний випадок – кримінальний, коли хакер-жебрак зламує банківський рахунок мільярдера).

Сьогодні глобалізм вже підкорив собі Захід (включно з Австралією, як його частиною) Африку, Росію, Близький Схід, Далекий Схід (окрім Китаю). Проти глобалізму воюють тільки моджахеди Іраку, афганський Талібан і Північний Кавказ (Імарат Кавказ). І власне з метою розбити ісламський спротив і видумана «боротьба з міжнародним тероризмом». Якщо це вдасться, наступною мішенню стане Католицька Церква (про підготовку цього свідчать такі фільми, як «Код Да Вінчі»). Піднявши руку на монотеїстичну аврааміську релігію, на одну з основних світових цивілізацій, глобалісти пробудили могутній теократичний опір, який торкнеться і Європи. Уже сьогодні іслам розповсюджується між європейцями, котрі гидують перетвореним у содомію християнством [15, 205].

 

 

Проблема впливу фінансово-економічних кіл на суспільно-політичний процес (з метою створення сприятливого для особистого чи групового збагачення законодавчого поля) є недостатньо вивченою не лише в українській, але і в зарубіжній політичній думці. Проблема олігархії досліджувалася ще Платоном (428-347 рр.) та Арістотелем (384-322 рр.) в Стародавній Греції. З розвитком суспільних відносин, котрі включають відносини «гроші-влада», зазначена проблема отримала висвітлення в працях таких мислителів, як Тома Аквінський (1225-1274), Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), Томас Гобс (1588-1679 рр.), а також Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.), Георг ГЕГЕЛЬ (1770-1831 рр.), Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.), Фрідріх Ніцще (1844-1900 рр.). Проте в силу високих темпів розвитку суспільних відносин дана проблема постійно видозмінюється, а тому потребує систематичного вивчення [7, 134].

В українській політичній науці, котра, в силу історичних причин, не могла приділити належну увагу цій проблемі раніше, сьогодні терміни «політичний олігарх», «політичний холдинг», «політичний синдикат», «клієнтела» тощо набули широкого вжитку, і навіть вийшли за межі наукового використання, перейшовши в побут. Лише це може яскраво проілюструвати актуальність вивчення досліджуваної проблеми.

Першим мислителем, який відмітив визначальний вплив олігархічних груп на функціонування політичної системи суспільства був Платон. Олігархія в нього – це устрій, базований на майновому цензі, коли при владі стоять багаті, а біднота не приймає участі в управлінні. Олігархія є перехідним етапом від тимократії до демократії. Генезу олігархії Платон розглядає наступним чином: «Накопичення золота в сховищах приватних осіб призводить до того, що вони починають шукати законні, легітимні способи його витрачання; для цього вони перетлумачують закони, мало з ними рахуючись. Після цього вони, спостерігаючи, хто на чому процвітає, і змагаючись (конкуруючи) один з одним, уподібнюють до себе і все населення. Чим більше вони цінують просування по шляху наживи, тим менше шануються чесноти... Закінчується це тим, що замість стремління висунутись та удостоїтись почестей в суспільстві розвивається схильність до «загрібання» та наживи. Багачами там захоплюються, призначають їх на державні посади, а бідняків зневажають... Встановлення майнового цензу стає законом та нормою олігархічного устрою: чим більше цей устрій олігархічний, тим вищий ценз; і навпаки: чим менше – тим цей ценз нижче. Наперед оголошується, що до влади не допускаються ті, в кого немає встановленого майнового цензу. Державний устрій такого типу тримається на застосуванні збройної сили... та залякуванні. «

Головний недолік такого устрою (за Платоном) – це норма, на якій він заснований: громадяни, які, можливо, мають більше здібностей до управління, ніж інші, але «відстають» у майновому відношенні, не допускаються до влади.

Другий недолік – це те, що подібна держава буде складатися з двох міні-держав: держави бідних, та держави багатих. Хоча вони і заселятимуть одну територію, але постійно будуть «відірваними» одні від одних.

Третім недоліком платонівської олігархії є те, що така держава не зможе вести жодних військових дій: багаті владоможці не зможуть дати бідноті зброю до рук, бо боятимуться її більше, ніж ворога.

Окрім того, Платон наводить інші, менш суттєві чинники негативності олігархічного устрою: споживацькі нахили олігархів («…вони не є ні ремісниками, ні вершниками, ні гоплітами, ні владарями, ні підлеглими; вони подібні до трутнів у вулику, надлишок яких є хворобою для рою…») – хвороба для суспільства та держави.

Далі Платон розглядає процес становлення «людини олігархічної»: її ґенезу та властивості. Пріоритетність багатства в суспільстві з найчистішої, найідеалістичнішої людини зробить шанувальника «Великого царя» – грошей. Окрім багачів та багатства в такої людини ніщо інше не викликатиме захоплення, і все її честолюбство буде спрямоване виключно на «загрібання» та все те, що до цього веде. Вона не допускатиме жодних інших міркувань, окрім примноження свого багатства. Жодна зміна в людині не відбувається з такою швидкістю, як перетворення бажання почестей у бажання грошей. Внаслідок постійної бережливості та ощадливості людина набуде якостей трутня: частково – жебрацьких, частково – злочинних.

Процвітання, як стиль поведінки в державі олігархічній всіляко заохочується та шанується. Саме тому правителі,