Функціональний стан печінки і нирок у хворих з важкою крововтратою при різних варіантах інтенсивної терапії

Публікації результатів дослідження. За темою дисертації опубліковано 14 робіт у збірках симпозіумів, з'їздів, науково-практичних конференцій (2 самостійно), у тому числі 4 роботи у виданнях рекомендованих ВАК (з них 1 робота самостійна).

Обсяг та структура дисертації. Робота складається із вступу, 7 розділів (огляду літератури, матеріалів і методів дослідження, 5 розділів власних спостережень), аналізу й узагальнення одержаних результатів, висновків, практичних рекомендацій, списку використаної літератури. Дисертація викладена на 172 сторінках машинописного тексту, ілюстрована 62 таблицями і 10 рисунками. Перелік літератури містить 207 джерел (111 – кирилицею, 96 – латиницею). Ілюстрації, таблиці та перелік використаних літературних джерел займають 35 сторінок машинописного тексту.

 

 

Матеріали і методи дослідження. В основу роботи покладено дані контрольованого рандомізованого клінічного обстеження 124 хворих з виразковою хворобою шлунка і 12-палої кишки, ускладненою кровотечею, що були прооперовані на базі Клінічного об'єднання швидкої медичної допомоги м. Дніпропетровська (головний лікар – заслужений лікар України С. О. Тилик). Критерієм добору хворих служила наявність підгострої за темпом, великої за обсягом крововтрати, для градації якої використовували класифікацію крововтрати П. Г. Брюсова (1998). Середній час до початку операційного втручання складав 15, 6  2, 4 години. Серед обстежених хворих було 99 чоловіків і 25 жінок. Їхній середній вік складав 47, 6  4, 8 року, переважали чоловіки працездатного віку. Ступінь дефіциту ОЦК і дефіциту ГО визначали гематокритним методом В. Д. Сидори (1973). 12, 9% обстежених хворих мали дефіцит ОЦК до 20%, у 16, 1% дефіцит ОЦК складав 21 – 30%, у 64, 5% хворих – 31-40% і в 6, 4% хворих дефіцит ОЦК перевищував 40%. Розподіл хворих за дефіцитом ГО збігався в процентному співвідношенні за розподілом хворих за дефіцитом ОЦК. Переважна кількість обстежених мала 31-40% втрати ОЦК і 46-60% – втрати ГО. Згідно з програмою ІТТ за П. Г. Брюсовим (1998), у більшості обстежених хворих, застосовувався III рівень кровозаміщення. 72, 6% хворим зроблено органозберігаючи операції. Усі хворі прооперовані під загальним знеболюванням із застосуванням внутрішньовенного програмованого полінаркозу зі штучною вентиляцією легень і ендотрахеальною подачею кисню (Усенко Л. В., Шифрін Г. А., 1995).

У залежності від варіантів інтенсивної терапії хворі з використанням методу рандомізації були розподілені на 4 групи. До 1 групи увійшло 43 чоловік, що одержували стандартну замісну ІТТ із декстранами. Середня тривалість лікування в 1 групі хворих складала 17, 5  1, 2 ліжко-дня, частота післяопераційних ускладнень – 55, 8%, летальність – 9, 3%. У 2 групу увійшло 28 хворих, яким для корекції дефіциту ОЦК у програму ІТТ включали колоїдний плазмозамінник – стабізол (Berlin-Chemi AG, Laevosan; Germany) одноразово довенно у дозі, рекомендованій виробником: 6-8 мл/кг маси тіла. Середня тривалість лікування в 2 групі була 16, 1  1, 1 ліжко-дня, частота післяопераційних ускладнень – 42, 9%, летальність – 3, 6%. До 3 групи було включено 28 хворих, що одержували ІТТ, доповнену інфузією плазмозамінника з функцією перенесення кисню перфтораном (Росія), у дозі 5-7 мл/кг маси тіла, що вводиться одноразово довенно. Середня тривалість лікування в 3 групі була 15, 2  1, 3 ліжко-дня, частота післяопераційних ускладнень – 14, 3%, летальність – 0%. 4 група складалася з 25 хворих, у яких стандартну ІТТ поєднувалось з курсом щоденного внутрішньовенного лазерного опромінення крові (ВЛОК) з 1 по 5 добу. Всього на курс – 5 сеансів за стандартною методикою з використанням центрального венозного доступу. Використовувався гелій-неоновий лазер ЛГ-75. Максимальна потужність на кінці кварцового світловоду (d = 0, 8 мм) складала 1-1, 5 мВт при експозиції одного сеансу 30 хвилин. Середня тривалість лікування в 4 групі була 16, 51, 2 ліжко-дня, частота післяопераційних ускладнень – 56, 0%, летальність – 8, 0%.

Обстеження хворих включало загальноклінічні, біохімічні, інструментальні методи. Показники червоної крові, газовий склад артеріальної і змішаної венозної крові вивчалися за допомогою газового аналізатора ABL-620 у комплекті з гемоксиметром OSM-3 фірми “Radiomеtеr” (Данія). Показники кровотоку в печінці визначали методом реогепатографії за допомогою реоплетизмографа РПГ-4-02, з'єднаного з записувальним блоком електрокардіографа “Малыш” (Віноградова Т. С., 1986). При аналізі реогепатограми (РГГ) враховували її форму і такі кількісні показники: реографічний індекс (РІ), амплітуду діастолічної хвилі (Ад), амплітуду систолічної хвилі (Ас), відношення амплітуд (Ас/Ад), анакроту (), катакроту (), опір досліджуваної ділянки тіла (R).

Біохімічні дослідження включали визначення рівня активності трансаміназ у сироватці крові динітрофенілгідразиновим методом (за Раймоном, Френкелем, 1957), загального білка сироватки крові за біуретовою реакцією, білкових фракцій сироватки крові електрофоретичним методом, залишкового азоту гіпобромідним методом Рапопорта-Ейгорна, рівня сечовини в сироватці крові за кольоровою реакцією з діацетилмонооксимом, креатиніну в сироватці крові і сечі за кольоровою реакцією Яффе (метод Поппера). Для виявлення порушень вуглеводного обміну ми визначали глюкозу крові автоматизованим варіантом ферментативного методу з допомогою автоматичного аналізатора “Ексан-Г”. Вивчення пігментного обміну проводили шляхом визначення рівня загального білірубіну і його фракцій у сироватці крові за діазореакцією в присутності акселератора