Історія української культури 002

 

Найбільш виразні споруди готичного стилю того часу – кафедральний собор у Львові ХІV – ХV ст. та костьол у Дрогобичі ХV ст. Однак готичний стиль мало характерний для української архітектури, оскільки у період інтенсивної забудови міст (ХV ст.) готика в європейських країнах вже стала історією.

 

Розвиток української архітектури другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст. нерозривно пов’язаний з розбудовою міст. Розгортанню будівництва сприяло надання містам магдебурзького права (Магдебург – німецьке місто, де вперше в добу середньовіччя були закріплені  права  і  свободи  громадян).  У  містах,  що  здобули  його,  дозволялося  ставити ратуші для виборних органів влади. Навколо ратуші та торгівельної площі зводилися храми, громадські та житлові будови. Церковне і світське будівництво у цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Спорудам, виконаним у цьому стилі, притаманні витонченість і урівноваженість  композиції,  декоративне  оздоблення,  великі  вікна,  наявність  скульптур тощо.

 

Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові, який може служити зразком архітектурного мистецтва того часу. Розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 – 90-ті рр.. ХVІ ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на площі Ринок: «Чорна кам’яниця», будинок Бандінеллі – флорентійського різьбяра. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема Успенська церква, складовою частиною ансамбля якої є каплиця Трьох Святителів та найцінніша пам’ятка українського Ренесансу – Вежа Корнякта.

 

Високого рівня розвитку в Україні ХІV − ХVІ ст. досяг як релігійний (ікони, фрески), так і світський (портрети) живопис.

 

Домінуючим видом малярства залишається іконопис. Відомими іконами кінця ХІІІ – початку ХІV ст. є ікона «Волинської Божої матері», образ якої вражає своєю емоційною наповненістю та духовністю; Красівська Богоматір Одигітрія4. Іконопис зберіг традиційні риси попереднього періоду (монументальність, величавість, витончений колорит, професійна майстерність), але починають розвиватися й реалістичні риси, відчувається віра в людину,

прагнення барвистості, життєрадісності, релігійні образи втрачають колишню нерухомість, набувають людських рис. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. У релігійних сюжетах відтворювалися сцени навколишнього життя. Відбиття народних смаків відчувається і в доборі святих – Св.Георгій – воїн і охоронець, Св. Миколай – покровитель теслярів і мандрівників, Богоматір з дитиною – покровителька знедолених.

 

Серед фрескового живопису поширені цикли страстей Христових, сюжети про Богородицю, зображення Змієборця і «Страшного суду». На багатьох із них зображені римські папи, королі, пани, блудниці з обстриженими головами. До кращих зразків тогочасного фрескового живопису відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» і

«Успіння   Богородиці»   стінопису   Кирилівської   церкви   у   Києві   (ХІV   ст.),   розписи

Онуфріївської церкви в с. Лаврові на Львівщині (ХV ст..), Вірменської церква у Львові (ХІV

– ХV ст..).

 

Наприкінці ХVІ ст., поряд з традиційним іконописом, з’являються світські жанри живопису: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом – у повний зріст. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають  портрети  письменника  Яна  Гербурта,  польського  короля  Стефана  Баторія,

 

львівського купця Костянтина Корнякта та ін..

 

Естетичні уявлення, смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і у декоративно-прикладному мистецтві – гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу.

 

В  епоху  Відродження  на  перший  план  виходять  пізнавальні  та  естетичні  функції музики, її здатність не тільки впливати на поведінку людини, а й відображати внутрішній світ. У музиці виділяється індивідуальне начало. Розквіту набуває інструментальна музика, зокрема гра на бандурі.

 

Продовжують розвиватися народно-пісенна творчість та виконавство. Особливе місце належить епічному жанру – думам та історичним пісням, зміст яких пов'язаний з визвольною боротьбою проти татр і турок та польського поневолення («Дума про Марусю Богуславку»,

«Дума  про  Самійла  Кішку»,   «Хмельницький  та  Барабаш»,   «Дума  про  трьох   братів азовських». Носіями цього мистецтва були кобзарі, які славилися гарними голосами, даром імпровізації, досконалим володінням інструменту.

 

Українська професійна музика бере початок ще з першої половини XV ст. від професійних братств і братських шкіл. Обов'язковим в них було навчання церковного співу та музичній грамоті. Найбільше значення відіграла діяльність Острозького, а потім Київського колегіумів. Обов'язковими дисциплінами були тут церковний спів по нотах та музична грамота. Викладання цих дисциплін доручалося братчикам-регентам хорів та музикантам.

 

Розвиток української професіональної музики був тісно пов'язаний з так званими музичними цехами, які існували на зразок ремісничих. Відомо, що музичні цехи, які мали свої устави, існували в Києві ще з початку XVI ст. Це були міцні організації, які захищали права професіоналів. Вони обслуговували міське та навколишнє сільське населення.

 

З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів, який згодом назвали партесним (спів за окремими партіями нот).

 

Поширився попит на своєрідні форми світського музичного побуту в містах. Одним з найбільш ранніх професійних пісенних жанрів