Колаж в натюрмортах Хуана Гріса

Колажем називається твір, повністю або частково виконаний у цій техніці, коли з різноманітних шматків, уламків, клаптиків предметів, у поєднанні із нашаруванням різних фактур, створюється зображення, що становить єдиний художній образ. При цьому результат майже ніколи не дорівнює простій сумі складників, що породжує ускладнену гру змістами і значеннями, створює додаткові виміри для інтерпретації. Звідси випливає основний принцип колажності і колажування: організація цілого шляхом поєднання принципово різнорідних і принципово фрагментарних елементів. Як зазначають автори Сучасної Енциклопедії Живопису, ця техніка «народилися з прагнення примирити реальність, до якої належать справжні речі, і реальність картини». Але колаж переростає рамки технічного прийому в живописі і стає тим випадком «гри, коли предмет береться живцем, без змін» – так вважає Дмитрієва Н. А. Предмет, хай то будь-який вид підручного матеріалу, виривається зі звичного світу, оточення і переноситься на картину, де він оживає в абсолютно іншому контексті, в залежності від вихідної мети автора.

Спочатку ж колаж використовувався в живописі для пожвавлення її поверхні. Колаж (collage – склеювання або наклеювання) відомий давно, але спочатку, як правило, він існував у вигляді прикладного технічного трюку в рекламі, в листівках, журнальних ілюстраціях, плакатах або в якості дилетантською гри в домашніх альбомах. У 1912 році В. Матвейс сформулював два основні принципи нового мистецтва: принцип випадковості і принцип вільної творчості. Гра з формою, побудова твору за принципом вільної або випадкової організації художніх елементів створили умови для розквіту колажу. Колаж з'явився у мистецтві дуже давно, і не лише в образотворчій сфері образотворчості, а також і в музиці, літературі, поезії. Він також мав побутово-декоративне призначення. Наприклад, колажі з крилець метеликів згадуються у європейських хроніках XVIII ст., їх створювали черниці у монастирях. Одним із прототипів колажу був звичайний гербарій. Подвійне функціонування прийому колажування: з одного боку, в рамках «високого» мистецтва, його естетичних і художніх настанов, а з іншого – в рамках масової побутової культури як достатньо простого способу декоративного «прикрашання» простору, – зберігається і до нашого часу. В європейському мистецтві ідея створення цілісного художнього образу з елементів, що мають зовсім інше значення, чи не вперше з'являється за доби бароко в маседуанах – «овочевих портретах» пензля художника Арчімбольдо, які були скомпоновані з атрибутів людської діяльності – овочів, фруктів, інструментів, книжок. Ця колажність умовна, але сам факт подібних експериментів свідчить про те, що інтерпретація первинної різнорідної фрагментованості як цілісності із новим значенням стає цілком можливою, адже маседуан – це портрет, а не ряд овочів і не натюрморт, хоча тут є всі його компоненти.

Подальший розвиток колажу пов'язаний із розвитком серійного виробництва. У XIX ст. на вулицях великих європейських міст з'являються численні афіші та оголошення. Часто наклеєні шарами, вони утворювали щось на зразок яскравих хаотичних колажів. Розвиток поліграфії уможливив використання частин друкованого тексту як з інформаційною, так і з декоративною метою. Наприклад, ними прикрашали «жіночі альбоми». Пізніше у такий спосіб почали використовуватися фотокартки. Тоді ж, а особливо після того, як технологія виготовлення скла стала дешевшою, картинки і композиції під склом стали невід'ємною частиною модерних інтер'єрів. Одним з цікавих прикладів колажу XIX ст. є експерименти відомого казкаря Ганса Крістіана Андерсена. Найвідомішою його роботою є чотиристулковий екран, над яким він працював з 1837 р. до кінця життя, поступово заповнюючи його різноманітними репродукціями та вирізками, часто з портретами відомих людей і друзів. Для Андерсена, а згодом і для інших глядачів, поціновувачів і критиків, це був концентрований образ минулого, який уможливили такі якості колажу, як мемуарність, здатність безпосередньо відносити глядачів твору до певної події, образу або речі, зберігати пам'ять про неї. Пізніше Пабло Пікассо перевідкрив виразність старих предметів, що несуть на собі відбиток (memorabilia) людського життя. Новий етап функціонування і модифікацій техніки колажу збігається із зародженням і розвитком мистецтва модернізму і авангарду. При цьому його використання є теоретично обґрунтованим і зумовленим конкретним естетичним завданням у рамках кожного окремого мистецького напряму.

Колаж як цілісний мистецький прийом виникає в синтетичному кубізмі в рамках настанови на експеримент. У період з 1907 по 1914 роки у Франції відбулася художня революція, яка за своїм масштабом та значенням можна порівняти хіба що з відкриттям перспективи в епоху Ренесансу. Француз Жорж Брак і іспанець Пабло Пікассо винайшли кубізм для декларації принципів «нового мистецтва», відкидаючи тим самим не тільки існуючі стилі, а й традиційне мистецтво в цілому. «Всупереч усталеній думці, – писав французький критик П'єр Декс, – кубізм не виник у якийсь певний момент, в результаті якогось колегіального рішення або шокуючого події. Це був не декларативний акт, а революційний процес». Таким чином дослідник підкреслив відміну кубізму, наприклад, від футуризму, практичному втіленню принципів якого передували тривалі теоретичні дискусії і відкриті маніфести. Проте щодо 1-ої кубістичної картини та обставин виникнення самого терміну «кубізм» думки дослідників, як правило, сходяться. Відомий колекціонер і