Колаж в натюрмортах Хуана Гріса

Колажна техніка стала точкою відліку для народження цілої низки нових видів художньої творчості: фотомонтаж, ассамбляж, мистецтво об'єкта. Наприклад, фотомонтаж кінця 1910-х – початку 1920-х років можна розглядати як один з різновидів колажу, незважаючи на існуючі між ними певні відмінності. Протягом століття колаж знайшов самостійну художню мову, який, як будь-яка жива мова, мав здатність до саморозвитку. Первісного жесту приклеювання сьогодні вже недостатньо, перш за все, для самих художників.

Колаж використовують у своїх практиках не лише кубісти. Він є одним із ключових художніх нововведень дадаїзму. Дадаїзму властива зовнішня епатажність, настанова на відмову від цінностей попередньої культури. Це було зумовлене глибинним ідеалом свободи, як це визначається у численних маніфестах і теоретичних текстах цього напряму. Дадаїзм ставить питання про співвідношення прагнення людської свідомості до свободи та її принципової несвободи в рамках культури, що виявляється через диктат раціональної логіки і мови над спонтанністю думки. Стратегія дадаїзму націлена на зняття мовного і логічного диктату. Декларується спонтанність, гра, випадковість, фрагментарність як адекватні способи художнього самовираження і подолання існуючих кордонів. Дадаїстські колажі принципово відрізняються від кубістичних – як за художньо-композиційними принципами, так і за стратегією використання. Для дадаїстів колаж є простором асоціативної свободи, відкритим до інтерпретації, полісемантичним, що породжує зсуви і гру значень, уможливлює використання різних нехудожніх матеріалів, поєднання яких і створює художній твір. У такому вигляді колаж є кроком до об'єкта. Однією з важливих настанов використання колажів як поєднання художніх і нехудожніх матеріалів є відтворення реальності через її безпосереднє введення до твору. Також подібні експерименти радикально змінюють статус художника – з генія-творця він перетворюється на простого «монтажника», що «складає» картину зі вже готових фрагментів, і функціонує як інструмент прокламованої випадковості. Дадаїстський колаж уперше реалізується як мозаїчне комбінування модулів одного порядку в аплікаціях Ганса Apпa. Він створює «арпади» шляхом спонтанного поєднання вирізок із газет, зроблених із закритими очима, шматків паперу, розміщених на полотні в довільному порядку. Потім цей прийом видозмінюється і виступає вже як моделювання конструкцій з елементів, що належать принципово різнорідним сферам предметності. Такім він постає у берлінському. Тут реалізується інша настанова дадаїзму – повернути колишнє значення «дійсності» і продемонструвати, як у процесі руйнування вона парадоксальним чином відроджується у новій якості.

Пізніше колаж як художній метод розчиняється у поліваріантному використанні, але при цьому слід зазначити, що у постмодернізмі колаж і колажність стають універсальним принципом організації культурного і текстуального простору в рамках програми бачення світу як принципово фрагментарного, хаотичного і плюрального. Текст інтерпретується у постмодерністській філософії як колаж культурно-семіотичних кодів, як організована за принципом колажності конструкція цитат, комбінація яких утворює поліфонічний семантичний простір. Підсумовуючи, зазначимо, що колаж як спосіб організації простору існував завжди, сьогодні є тенденція ретроспективного проектування цього поняття на всю історію культури і мистецтва.

Колаж як метод побудови образу широко використовується масовою культурою – у плакатах, ілюстраціях, кіносценаріях. У філософії постмодернізму колажність постулюється як універсальний прин­цип організації культурного простору.

Колаж увійшов в сутність сьогоднішньої свідомості, в світосприйняття, в спосіб «поглинання» інформації. Образ створюється, складається не стільки шляхом склеювання, скільки шляхом накладення, нашарування, зіставлення вражень, відомостей, предметів або їх фрагментів. З технікою колажу виявилися пов'язані основні пластичні проблеми – фактури та форми, площини і простору, рішення яких забезпечило воістину революційні перетворення в образотворчому мистецтві минулого століття. Але найважливіше полягає в тому, що колажне мислення, спровоковане ритмами життя мегаполісів ХХ століття, найбільш адекватно відповідає «Розірваній» свідомості сучасної людини. Введення в мальовничу тканину фрагментів з газет, журналів, географічних карт або уривків старовинних мережив ілюструють давню традицію. Радикальні експерименти і пошуки нових методів формоутворення середини 1910-х – початку 1920-х років стали потужним підживленням для вітчизняного мистецтва 1960-х – і особливо 1990-х років. Роботи майстрів, що працювали на ниві експериментів з колажем, побудовані на різних технічних засобах з'єднання скульптурного обсягу, різнорідних предметних «залишків», обривків побутових прикмет і свідоцтв минулого життя.

 

 

Історія кубізму почалась з портретних зображень Пікассо. Її подальший розвиток підхопив Жорж Брак, який переніс кубістичні експерименти і у пейзаж, й у натюрморт. Пізніше натюрморт стає однією з провідних тем у кубізмі, оскільки його простір легко піддається трансформації. Саме з появою колажу і становленням нового періоду кубізму натюрморт все частіше з’являється у роботах представників кубізму. Хуан Гріс також приєднується до цієї течії приблизно у цей час.