Красномовство є мистецтво управляти умами

Питання для самостійного вивчення

1. Види дистанцій у спілкуванні.

2. Зовнішній вигляд оратора.

Тести (за Н. А. Колотіловою)

Меморія – це розділ риторики, який вивчає:

А) виголошення оратором промови;

Б) способи запам’ятовування ораторської промови;

В) структуру ораторської промови.

Найбільш ефективним способом запам’ятовування матеріалу є:

А) логічний;

Б) механічний;

В) _н. _мотичний.

Засновником мнемотехніки є:

А) Симонід;

Б) Цицерон.

«Ефект рамки» полягає в тому, що найкраще запам'ятовується:

А) початок і кінець повідомлення;

Б) початок і середина повідомлення;

В) середина і кінець повідомлення.

Акція – це розділ риторики, який розглядає:

А) виголошення оратором промови;

Б) розробку предметної царини ораторської промови;

В) способи запам’ятовування ораторської промови.

Більшу кількість інформації від оратора при першій зустрічі аудиторія отримує:

А) вербальними каналами;

Б) невербальними каналами.

Оратору під час публічного виступу слід уникати:

А) відкритих жестів і жестів-поплавків;

Б) відкритих і закритих жестів;

В) жестів-поплавків і закритих жестів.

Оратору слід виступати перед аудиторією:

А) стоячи;

Б) сидячи.

Тема 7. Історія ораторського мистецтва. Антична риторика

Термінологічний словник

Декламація – (від лат. Declamatio – вправа у красномовстві) – мистецтво виголошення віршів або прози; у Стародавньому Римі – вправа у красномовстві.

Еристика – (грец. Eristikē від грец. Eristikē technē – мистецтво сперечатися) – мистецтво спору, диспуту і полеміки, яке було розроблене софістами.

Контроверсія – (лат. Controversia спір, незгода) – вправи з приводу складного (фіктивного) судового випадку, де є протиріччя між двома законами, між законом і почуттям і т. і.

Пайдейя – (грец. Παιδεία формування дитини, освіта, вихованість, культура, лат. Humanitas вселенська освіченість як істота людини) – універсальна освіченість; у Ісократа і Платона синонім філософії

Софіст – (від _н.. – грец. Σοφιστής – умілець, винахідник, мудрець, знавець) – людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об’єктивну істинність чи хибність цих тез.

Суазория – фіктивна дорадча (політична) промова.

Методичні рекомендації до вивчення теми

Риторика перебувала в центрі античного розуміння культури (пайдейї). Засновником риторики вважається відомий давньогрецький софіст Горгій. Однак поряд із ним називають ще й інших ораторів – Корина (Коракса) і Тісія. Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ (469-399 рр. до н. е.). Він значно розвинув практичні методи публічної полеміки, на якій ґрунтувались всі його відомі бесіди. Ідея Платона (427-347 рр. до н. е.), що завдання оратора полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу на аудиторію, але й у пошуку істини, стала наступним поштовхом до становлення риторики як теоретичної і практичної дисципліни. У 392 – 352 рр. до н. е. розпочався організаційний етап розвитку риторики. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3-4 роки. Риторика розглядається як знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Ним були вироблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини: 1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності аудиторії; 2) виклад предмета виступу з усією переконливістю; 3) спростування положень противника з аргументацією на користь власних; 4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане. Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане, яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить. Власну систему філософської риторики створює Арістотель (384- 322 рр. до н. е.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під назвою «Риторика».

Кінець минулої і початок нашої ери став розквітом давньоримської риторики, найбільш значні пам’ятки якої – трактати Цицерона і Квинтилиана. В умовах римської цивілізації починає складатися інший підхід до розуміння сутності риторики. Згідно з ученням Марка Фабія Квинтилиана, риторика розуміється як «ars bene dicendi» – «мистецтво говорити добре». Римський державний діяч і оратор Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі «Оратор» він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: «що сказати», «де сказати», «як сказати». «Що сказати» означав винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом. «Де сказати» означав розташування матеріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі – посередині. «Як сказати» – стосується і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям.

Значний вплив справила риторика і на мистецтво проповіді в ранньохристиянський період, оскільки переважна більшість отців церкви були риторами або вчителями красномовства до прийняття християнства. Серед визначних постатей останнього століття античної риторики є постать Лібанія або Ліванія (314-393 рр. н. е.), відомого ритора з Антиохії. Майстерність Лібанія наслідували імператор Юліан, а також його учні Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст, які згодом прийняли християнство.

Таким чином, вже в античності складаються два базових підходи до розуміння риторики: як мистецтва «переконувати»