Краєзнавство

 

«І край, благодатний край, запустів, перетворився на дикий, безлюдний степ. Навіть Кліо на своїх Скрижалях

надовго перестала про нього говорити».

Євген АЛЬБОВСЬКИЙ

«Харьковские казаки. Вторая половина XVII ст.

 

Висновок: давня історія Харківщини представлена різноманітним спектром археологічних культур – землеробських, кочових племен, які органічно вписуються у тло давньої історії України. Донецьке городище стало форпостом Київської Русі у боротьбі з найстрашнішим ворогом слов'янського світу доби середньовіччя − монголо-татарською ордою. Випалена  земля,  винищене  населення  давньоруських  городищ  і  на  кілька

століть територія сучасної Слобожанщини перетворилася на Дике Поле.

 

 

Запитання для самоконтролю

1. Дати визначення поняття «археологічна культура».

2.ПояснитипричинизначногозаселенняХарківщинипервісними людьми.

3. Проаналізувати кочовий період історії Харківщини.

4.Зякимиподіямипов'язановходженнятериторіїсучасної

Харківщини до складу Київської Русі?

5. Яким було господарське життя населення Донецького городища?

 

 

Рекомендована  література

Археологія України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 2005. – 503 с.

Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К.: Генеза, 2002. – 272 с.

Бунятян К. П. На світанку історії: Навч. посібн. – К.: Либідь, 1998. – 228 с.

Зайцев Б. П., Скирда В. В. та ін. Історія рідного краю. Ч. 1. – Х.: Східно-

регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2001. – 87 с.

Древности римского времени на Слобожанщине: Сб. статей. – Х.: Курсор,

2006. – 196 с.

Рассоха  И.  Н.  Украинская  прародина  индоевропейцев.  –  Х.:  ХНАМГ,

2007. – 391 с.

 

Шрамко Б. А. Древности Северского Донца. – Х.: Харьк. гос. ун-т, 1962. –

404 с.

Шрамко Б. А., Михеев В. К. и др. Справочник по археологии Украины. Харьковская область. – К.: Наукова думка, 1974. –374 с.

Шрамко Б. А., Скирда В. В. Рождение Харькова. – Х.: Вост.-регион. центр гуманитар.-образоват. инициатив, 2004. – 117 с.

 

 

3.1. Дике Поле.

3.2. Причини, етапи, напрямки заселення Слобідської України.

3.3. Адміністративно-територіальний устрій Слобожанщини і соціальна структура у другій половині XVII – кінці XVIII століття.

 

 

3.1. Дике Поле

Після того, як полчища татар Чингізхана у 1238 р. знищили Переяславське

князівство, ця місцевість з другої половини ХІІІ ст. і до кінця ХVІ ст. була майже пустельною територію. «Пустельне Поле» називали ці землі західноєвропейські середньовічні географи, Степ – влучно, як постріл стріли називали ці землі татари, Дике Поле – по-слов′янському. У цей час територія мала статус «нейтральної сфери впливу» без чітко окресленого кордону, яка з

13 ст. услалася між землями руських князівств і територією власне Одри і яку використовували у господарських потребах обидві сторони. Щорічно навесні, коли степи вкривалися травою, татари   виступали в черговий похід. Через територію  Дикого  Поля  пролягли  шляхи,  якими  татари  робили  свої  набіги. Вони добре знали шляхи у заселену Московщину і вибирали такі, щоб не треба було переправлятися  через глибокі й широкі річки. Коли все ж таки траплялася їм на дорозі  якась річка, то на ній  робили  свої  осібні броди  або  перелази.

«Книга Великого Чертежа», складена в 1627 р. у Розрядному приказі Московської держави, називає одинадцять таких бродів або перелазів – Каганський, Абашкин, Шебелинський, Ізюмський, Татарський та інші; крім цих було ще багато інших, які не мали  назви. Були татарські перелази і на інших річках – на річках Сеймі, Коломаку, Вовчій, Мерчику, Торчі, Осколі; на Тихій Сосні було 14 перелазів, на яких були зроблені башти і палі.

Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового й Донського водозборів від Перекопу до Тули верхів′ями багатьох річок, але не пересікав жодної з них. З Перекопу цей шлях ішов до верхів’я Молочних Вод, проходив поміж верхів’ями  Молочних і Кінських Вод, по річці  Бик, ішов між річками Вовчими Водами і Тороччю і далі по Харківщині і Курщині, потім по межиріччю водозборів Дона й Оки до Тули. Він, як писав Д. І. Багалій, проходив по  Таврійській,  Катеринославській,  Харківській,  Курській  і  Орловській губерніях.

Відгалуженнями Муравського були Ізюмський й Кальміуський. Перший починався у самої верховини Орелі в Катеринославщині і ішов по Ізюмському й інших повітах Харківської губернії й знову єднався з Муравським на Курщині. Кальміуський  шлях  відходив  іще  більше  на  схід  та  ішов  од  верховини Молочних Вод до міста Ливен (Орловської губернії), проходячи по Харківщині,

 

Вороніжчині й Курщині. Протоптали цей шлях, або, як тоді казали, сакму, татари  у  ХVІ  ст.  Крім  цих  найголовніших  було  чимало  інших  татарських шляхів, наприклад, Бакаєв шлях, Кончаківський  шлях й інші менші. Крім цих татарських шляхів, були ще й московські та українські – Старий Посольський, Новий Посольський, Ромоданівсьий та Сагайдачний. В. Л. Маслійчук, сучасний дослідник Слобожанщини відзначає:

«Поволі наприкінці XV ст. українське населення почало опановувати втрачені запустілі простори. Енергійні, сміливі, відчайдушні люди вирушали в степ і лісостеп на «уходи»: полювати на дикого звіра, рибалити, забирати мед у диких бджіл, грабувати татар. Саме отака «уходницька» колонізація становила особливість усього східноукраїнського життя».

До  середини  XVI  ст.  територія,  на