Ландшафтознавство

Предмет:

Географія

Тип роботи:

Навчальний посібник

К-сть сторінок:

381

Мова:

Українська

Оцінка:

що вимагало вдосконалення відповідного теоретичного базису. У Німеччині зусиллями Й. Шмітхюзена, Г. Бобека, Е. Неефа, Г. Кароля, Г. Ріхтера, Г. Хаазе та ін. була завершена побудова тієї концепції ландшафту, що була намічена у довоєнні роки А. Геттнером, О. Шлютером і З. Пассарге. Особливу роль у становленні німецького та усього центральноєвропейського ландшафтознавства відіграв Йозеф Шмітхюзен (1934 – 1984). Він наголошував на двох баченнях ландшафту – “геосинергетичному” та “геохорологічному”. Під першим він мав на увазі взаємозв'язок якісно різних компонентів, що складають ландшафт, а під другим – продовження геттнерівської традиції територіального аналізу структури ландшафту. Поряд із Шмітхюзеном, визначальний вплив на формування ландшафтознавчих ідей відіграв Ернст Нееф (1908 – 1984). Е. Нееф вважав, що для опису ландшафту можна ввести аксіоми, закони і на їх основі розробити загальну теорію вивчення ландшафту.

Крім розробки теоретико-методичних проблем ландшафтознавства та картографування, в обох на той час роз’єднаних німецьких державах ландшафтознавчі дослідження широко застосовувались для вирішення різноманітних практичних потреб – планування сільськогосподарських земель, оцінку ландшафтного потенціалу (здатності природного комплексу задовольняти різні суспільні потреби), розробку заходів щодо раціонального використання і “облаштованості” ландшафту тощо.

Погляди німецьких географів суттєво вплинули на розвиток ландшафтознавства в Швейцарії, Голландії, а також у східноєвропейських країнах, особливо – у Чехії та Словаччині. Щоправда, в цих країнах, як і в самій Німеччині, у дослідженні ландшафту все більшу участь стала приймати ландшафтна екологія – науковий напрям, започаткований у 1930-их рр. Карлом Тролем (1899 – 1975).

У повоєнному Радянському Союзі бурхливий розвиток ландшафтознавства пов'язаний насамперед з польовим картографуванням ландшафтів. Провідна роль в теоретичному та методичному обґрунтуванні цих робіт належала Миколі Солнцеву (1902 – 1991). Разом із своїми співробітниками з лабораторії ландшафтознавства Московського університету він розвинув уявлення Л. Раменського щодо територіальних одиниць ландшафту й розробив ретельну методику їх картографування. Впродовж 1950-60-их рр. зусиллями М. Солнцева, Д. Арманда, К. Геренчука, А. Ісаченка та ін. була обґрунтована таксономічна система «морфологічних» одиниць ландшафту фація – урочище – місцевість – ландшафт, принципи їх виділення, типології і класифікації.

Поряд із картографуванням ландшафтів розвивалися й інші наукові напрями ландшафтознавства. Одразу після війни Б. Полинов розробив основи геохімії ландшафту, а у 1960-ті роки цей напрям ландшафтознавства набув теоретичного завершення завдяки дослідженням М. Глазовської та О. Перельмана. В цей самий час Давід Арманд (1905 – 1976) розвинув інший потужний напрям ландшафтознавства – геофізику ландшафту. Йому також належить значний внесок у розробку теоретичного ландшафтознавства, його математизацію, організацію стаціонарних досліджень динаміки ландшафту.

Як і в німецькому, у радянському ландшафтознавстві 1960-70-их років широко проводилися дослідження прикладної орієнтації. На відміну від Східної Німеччини (кол. НДР), вони у СРСР не мали законодавчого забезпечення і спеціального фінансування, однак ландшафтознавці стали приймати дедалі більшу участь в обґрунтуванні проектів меліоративних систем, в архітектурно-планувальних, ландшафтно-рекреаційних, ландшафтно-інженерних та інших розробках. На основі цих досліджень склався потужний прикладний напрям ландшафтознавства (А. Ісаченко, В. Ніколаєв та ін.), а також сформувалося антропогенне ландшафтознавство, лідером якого був Федір Мільков (1918 – 1996).

Починаючи з 1970-их рр. європейське ландшафтознавство зазнало двох потужних імпульсів – з боку екології та загальнонаукового системного підходу. Це позначилось на його екологізації та вивченні ландшафтів як складних динамічних систем. Екологізація ландшафтознавства знайшла свій вияв у тому, що географи при вивченні ландшафту почали широко застосовувати теоретичні положення та деякі методи екології, намагалися зблизити географічні та екологічні підходи до пізнання природи. Це призвело до бурхливого розвитку ландшафтної екології – науки, яка на думку багатьох дослідників, є проміжною між ландшафтознавством та екологією (див. § 1. 4).

Поширення у ландшафтознавстві системного підходу призвело до того, що об’єкти своїх досліджень (ландшафтні комплекси) географи стали тлумачити як системи, знаходити їх системні властивості, описувати в термінах системного підходу й широко застосовувати математичні та інші формальні методи при їх вивченні. В радянському ландшафтознавстві особливу роль у його системізації відіграв Віктор Сочава (1905 – 1978). Він розробив основи наукового напряму, який назвав вченням про геосистеми. В цьому напрямі вчений та його послідовники (А. Краукліс, В. Міхеєв, В. Снитко та ін.) намагалися інтегрувати наукові підходи ландшафтознавства, екології та загальної теорії систем до вивчення ландшафтів.

Розуміючи геосистему як категорію динамічну, В. Сочава розгорнув стаціонарні ландшафтознавчі дослідження, які охоплювали різні регіони Сибіру. У 1970-ті роки стаціонарні дослідження ландшафтів були організовані й в інших регіонах СРСР. Особлива роль в цих дослідженнях належить Ніколаю Беручашвілі (1947 – 2006), який сформулював низку важливих положень щодо вертикальних структур ландшафту та їх часових змін. В Україні зусиллями ландшафтознавців Львівського університету була створена мережа ландшафтознавчих стаціонарів, яка простяглася від Шацьких озер до Українських Карпат.

Зближення ландшафтознавства з екологією, розуміння ландшафту як динамічної системи, результати математичного моделювання ландшафтів та інші наукові здобутки 1970-80-их років значно збагатили ландшафтознавство новими ідеями. У їх теоретичному узагальненні та формулюванні принципово нових теоретичних уявлень щодо структури ландшафту, його динаміки, стійкості тощо особлива заслуга належить О. Арманду, Я. Демеку, Ф. Мількову, Г. Ноймайстеру, В. Преображенському, О. Ретеюму, Г. Хаазе, Ю. Пузаченку та ін. Чималий внесок у розробку теоретичних засад ландшафтознавства 1970-1980-х рр. зробили українські вчені Г. Гришанков, Г. Міллер, Ю. Некос, Г. Швебс, П. Шищенко та