Ландшафтознавство

Спільним для німецьких географів кінця 19 – початку 20 ст. було розуміння ландшафту як території, в межах якої специфічно взаємодіють нежива природа, біота та людське населення, або, за Альфредом Геттнером (1859 – 1941), – літосфера, атмосфера, гідросфера, біосфера та антропосфера. Саме від Геттнера походить хорологічний напрям у вивченні ландшафту. На його думку, просторове розуміння ландшафту є тією основою, на якій можна інтегрувати всі географічні знання. На іншому аспекті ландшафту наголошував Отто Шлютер (1872 – 1959). Він надавав йому передусім генетико-історичного значення й особливо наголошував на впливі людської культури на формування структури ландшафту. Саме завдяки О. Шлютеру і З. Пассарге, у Німеччині й закріпилася назва науки про ландшафт – Landschaftskunde (ландшафтознавство).

Поряд з Німеччиною, потужного розвитку ландшафтознавство набуло в Росії. Ідеї щодо взаємозв’язків різних компонентів природи тут були поширені ще принаймні із середини 18 ст. (П. Паллас, І. Лепьохін, Е. Еверсман, М. Северцов та ін.). Проте, оформлення цих ідей у цілісну наукову концепцію було стимульовано Василем Докучаєвим (1846 – 1903) і завершилося в рамках його могутньої наукової школи. Важливою заслугою Докучаєва є створення науки про ґрунт, який вчений розумів як результат взаємодії всіх географічних компонентів. За Докучаєвим, ґрунт є продуктом ландшафту і відображає його основні особливості. Від такого розуміння ґрунту залишався один крок до ще глибшого географічного синтезу. Його й зробив В. Докучаєв, розробивши вчення про природно-історичні зони й висунувши 1989 року ідею щодо необхідності розбудови нової науки про взаємодію між усіма компонентами живої та неживої природи. Викладу основ цієї науки Докучаєв планував присвятити окрему книгу, проте цей задум здійснити не встиг.

Ідеї Докучаєва були розвинені його численними учнями та послідовниками – Р. Аболіним, Л. Бергом, Г. Висоцьким, Г. Морозовим, М. Сибірцевим, Г. Танфільєвим та ін. Вони широко користувалися терміном ландшафт, розвиваючи оригінальні підходи до його вивчення, однак заслуга введення у російську науку поняття ландшафту належить Льву Бергу (1876 – 1950) – видатному географу та біологу-еволюціоністу. У 1913 році він видав схему районування території Російської Імперії, в якій зони вперше були названі ландшафтними. Тоді ж Л. С. Берг висловив думку про те, що саме ландшафти є предметом географічних досліджень. У статті «Предмет і задачі географі» (1915 р.) він писав: «Вивчення причин, які призводять до того, що рельєф, клімат, рослинний і ґрунтовий покрив дають певний, якщо можна так висловитись, ландшафтний організм, дослідження взаємодій, які справляють різні чинники, що складають ландшафт, один на одного, – ось задача наукової географії». Найбільш повно й виважено свої погляди на ландшафт і зміст науки про нього Берг виклав у вступі до монографії “Ландшафтно-географічні зони СРСР” (1931 р.). В ньому розглянуто зміст поняття ландшафту, його компоненти та взаємодія між ними, акцентується на тому, що ландшафт не є статичним, а змінюється у часі тощо.

Важливо вказати, що і сам В. Докучаєв і, особливо, Л. Берг до складу ландшафту включали людину з її матеріальною та духовною діяльністю. Докучаєв вважав, що людина включається у “природно-історичні зони” не лише як носій культурних артефактів (матеріальних слідів), а й з усіма своїми соціальними і навіть біологічними рисами. Берг також вводив людину та її культуру до складу ландшафту – це “область, у якій характер рельєфу, клімату, рослинного покриву, тваринного світу, населення й, нарешті, культури людини зливаються в єдине гармонійне ціле” (Берг, 1925).

Однак подальший розвиток ландшафтознавства у СРСР відбувався у напрямку посилення його суто природничонаукового крила – людина була виведена за межі ландшафту, і він став розглядатись як виключно природне утворення. Зокрема на такому тлумаченні ландшафту ґрунтувався Леонтій Раменський (1884 – 1953), який на початку 1930-х рр. запропонував таксономічну систему територіальних одиниць, з яких складається ландшафт, обґрунтував принципи їх типології та ординації. В цей час Борис Полинов висловив низку важливих положень щодо динаміки та еволюції ландшафту, розвинувши генетичний напрямок у ландшафтознавстві.

На початку 20 ст., крім Німеччини та Росії (згодом – СРСР), ландшафтознавство набуло розвитку у Франції та США. У Франції Поль Відаль де ла Блаш (1845 – 1918) і його послідовник Жан Брюн (? – 1930) розвинули одне з перших у науковій географії гуманістичних тлумачень ландшафту. Головним завданням вони вважали з'ясування впливу довкілля на почуття і стиль життя людини. Концепція ландшафту розвивалася в світлі цих положень. Як ландшафти (фр. – pays) розглядалися території, у межах яких склався специфічний стиль життя. Оскільки він формується складною взаємодією природних, культурних і соціоісторичних особливостей, то ландшафти виділялися як комплексні природно-соціо-історико-культурні територіальні одиниці.

У США становлення та розвиток ландшафтознавства пов'язаний з іменем Карла Зауера (1889 – 1975). Саме завдяки йому ландшафт як наукове географічне поняття став відомий у Північній Америці. Ідеї, що їх розвивав Зауер, багато в чому були подібні до розуміння ландшафту О. Шлютером: ландшафт – це продукт сумісної творчості людини й природи. У своїх дослідженнях Зауер зосереджувався на тому, як певна культура, традиції природокористування, локальна архітектура тощо модифікують ландшафт, створюють його “морфологію”.

Після Другої світової війни розвиток ландшафтознавства значно прискорився. У Німеччині та Радянському Союзі розгорнулися роботи з картографування ландшафтів у різних масштабах,