Ландшафтознавство

Ландшафтознавство та ландшафтна екологія. Науковці висловлюють різні думки з приводу співвідношення між цими науками. Одні дослідники вважають їх однією й тією самою наукою (відмінність – лише в їх назвах), другі – окремими різними науками, треті розглядають ландшафтну екологію як складову ландшафтознавства, а четверті – як складову екології. Й нарешті, згідно міждисциплінарного розуміння ландшафтної екології, ландшафтознавство є її частиною.

Попри неузгодженість у поглядах щодо співвідношення цих двох наук, науковці згідні з тим, що обидві вони мають спільний об’єкт – ландшафт. Але за предметом своїх досліджень ці науки відрізняються. Предмет ландшафтної екології визначається як результат суб'єкт-об’єктних відносин. Ним є та сторона, той вимір ландшафту, який є важливим з точки зору певного суб’єкту. З усього різноманіття проявів ландшафту як об’єктивної реальності, в якості його предмету виокремлюються ті його конфігурації та інші риси, що визначають умови існування, розвиток, інтереси певного суб’єкту.

Суб'єкт-об’єктний характер виокремлення предмету ландшафтної екології відрізняє її від ландшафтознавства, яке вивчає ландшафт переважно “як такий” і лише в його прикладному напрямі з’являється суб'єкт (людина-господарник), з точки зору якого ландшафт аналізується, оцінюється, планується. Натомість ландшафтна екологія досліджує ландшафт не як цілісність, яка існує сама по собі, а як цілісність, як вона уявляється певному суб’єкту (насамперед людині, іншим живим організмам та їх спільнотам). Ці два різні методологічні підходи до вивчення спільного об’єкту й визначають відмінності між ландшафтознавством і ландшафтною екологією.

 

 

Основоположником наукового ландшафтознавства вважається видатний німецький природознавець і мандрівник Олександр фон Гумбольдт, який не тільки визначив ландшафт як наукове поняття, а й започаткував основні напрямки його наукового пізнання.

Однак, історичні корені ландшафтознавства сягають значно глибше. Фактично, виживання давньої людини в оточуючому середовищі залежало від її вміння розпізнати і використати зв’язки між окремими компонентами довкілля і між окремими його місцями (Дж. Епплтон, Г. Оріанс та ін.). Такі знання та навички мали ландшафтознавчий зміст. В процесі еволюції людини вони примножувалися й передавалися із покоління в покоління. Звичайно, ці знання не мали наукової форми, але зміцнювали базис, на якому людина сприймала природу як цілісний комплекс, а територію – як сукупність таких комплексів.

Зачатки ж наукових знань про ландшафти формуються в добу античності. До ландшафтознавчих досягнень цього часу можна віднести працю Аристотеля (384-322 р. до н. е.) “Метеорологіка”, написану ним у другій половині IV ст. до Р. Х. В цій праці містяться уявлення про земні оболонки та їх взаємопроникнення, про колообіги води і повітря, про еволюцію та динаміку земної поверхні – морські трансгресії та регресії, акумулятивну діяльність річок тощо. Слушні думки ландшафтознавчого змісту можна знайти у працях Платона, Теофаста, Ібн Сіни (Авіцени), Тіта Лукреція Кара та інших мислителів античності.

До античної доби відноситься й перше письмове позначення ландшафту як поняття. Згідно З. Наве та А. Лібермана, ним є давньоєврейське слово “нофф”, яким у Книзі Псалмів позначено загальний вигляд Єрусалима з храмом Короля Соломона та іншими будівлями. Саме ж слово «ландшафт» – давньогерманського походження й, згідно Й. Шмітхюзена, почало використовувалося в німецьких країнах ще з 10 ст. – спершу у значенні певної території, а згодом – як вигляду цієї території, або її «характеру».

Однак загальнокультурного, а не тільки побутового вжитку, слово ландшафт набуло у Голландії наприкінці 16 – початку 17 ст., коли фламандські художники почали малювати не уявні біблійні пейзажі, як було до цього, а реальні – топографічно та колористично точні. Як “landschap” (флам.) стало розумітися зображення місцевості на картині. У цьому значенні термін був імпортований до сусідніх країн – Англії, Франції та Німеччини й досить швидко набув значення не картини як витвору мистецтва, а як частини території, що може бути охоплена зором з однієї точки, або ж як сукупності форм території взагалі.

Час виникнення ландшафту як поняття збігся із становленням раціоналізму. Відкриття Г. Галілея та І. Ньютона, Великі географічні відкриття кінця XV – початку XVI ст. сприяли новому – раціоналістичному сприйняттю природи й вимагали наукового пояснення її феноменів. Учені-натуралісти починають аналізувати накопичені факти та знання, порівнювати та співставляти їх, шукають та виявляють територіальні зв’язки між властивостями різних компонентів природи, що впритул підводило природознавство кінця 18 – початку 19 ст. до наукової ідеї ландшафту. Пріоритет у її формулюванні належить Олександру фон Гумбольдту (1769 – 1859). На початку 19 ст. він визначив ландшафт як « загальний характер земного регіону» і вважав, що він є територіальним уособленням єдності та взаємозв’язку різних природних тіл і явищ, особливо – залежності органічного життя від неорганічного.

Завдяки Гумбольдту в німецькій географії 19 сторіччя термін “ландшафт” зайняв помітне місце. Попри те, що загальна тенденція розвитку науки того часу полягала у диференціації природознавства і розвитку галузевих географічних дисциплін, комплексно-географічний (ландшафтознавчий) підхід розвивали ряд видатних німецьких географів – Ф. Ріхтгофен, А. Геттнер, О. Шлютер, З. Пассарге та інші. В їх працях гумбольдтівське розуміння ландшафту знайшло подальшу розробку і навіть набуло статусу філософського поняття. Так, ще 1850 року філософ Й. Розенкранц із Кенігсберга визначив ландшафт як ієрархічно організовані локальні ділянки всіх “сил та продуктів природи”