Ландшафтознавство

Наприкінці 1990-х років ландшафтознавство все помітніше стало трансформуватися з суто природничо-географічної у науку, в якій істотну роль відіграють її гуманітарні складові. Це зрушення є логічним продовженням лінії розвитку ландшафтознавства, започатковану О. Гумбольдтом, який 1850 року писав, що для того, щоби пізнати ландшафт «в усій його величі», слід представити його у двох аспектах – як реальний феномен і суб’єктивно – як він відбивається у почуттях людей. Ця лінія була продовжена у Німеччині О. Шлютером, Й. Шмітхюзеном, у Росії – В. Докучаєвим, Л. Бергом, в США – К. Зауером. Однак впродовж 1950-1980-х рр. у європейському ландшафтознавстві пріоритетного розвитку набуло дослідження ландшафту переважно як природного феномену.

Певна затримка в гуманізації ландшафтознавства пояснюється розірваністю тогочасної географії на «фізичну» та «економічну», а також слабкою взаємодією між центральноєвропейськими та англо-американськими дослідниками ландшафту. Перші розуміли його як передусім природний комплекс, а другі – як культурно-природний феномен (США) та як об’єкт естетичного сприйняття і впорядкування (Англія). Інтернаціоналізація науки, зміна її методологічних засад (зокрема, поширення філософій постмодерну – див. § 1. 2) призвели до зближення цих наукових шкіл, посилення інтересу європейських ландшафтознавців до місця людини у ландшафті гуманітарних проблем ландшафту. Гуманізація ландшафтознавства кінця 20 – початку 21 ст. призвела як до появи і швидкого розвитку його гуманістичних напрямів – естетики ландшафту (Дж. Епплтон, К. Ернігіс, K. Краузе, Д. Лінтон та ін.), культурного ландшафтознавства (Ю. Вєдєнін, Л. Каганський, Ф. Кніффен, Дж. Нассауер та ін.), історичного ландшафтознавства (В. Жекулін, С. Романчук та ін.) тощо, так і в розумінні ландшафту як природно-культурної просторової єдності, що несе глибоку символічні та інші духовні значення, а ландшафтознавства – як науки загальнокультурного змісту (О. Бастіан, М. Гродзинський, Л. Каганський, А. Кобаяші, О. Ковальов, Е. Пеннінг-Роусел та ін.).

Для сучасного етапу розвитку ландшафтознавств властиве широке залучення найновіших загальнонаукових теорій та методів до дослідження ландшафту – теорії дисипативних структур і нелінійної термодинаміки, синергетики, теорії розмитих множин, фракталів, нейронних систем тощо. Це зумовлює відповідні інтерпретації ландшафтних комплексів – як дисипативних систем, далеких від стану рівноваги, як нечітковизначених систем, як фрактальних просторових структур тощо. Значно стимулює розвиток ландшафтознавства застосування новітніх геоінформаційних технологій, використання дистанційної інформації.

Поряд із внутрішньою логікою розвитку ландшафтознавства, його сучасний стан та подальші перспективи істотно залежать й від зовнішніх чинників. До найбільш вагомих із них слід віднести взаємовідносини ландшафтознавства з ландшафтною екологією та політизацію поняття ландшафту.

Ландшафтна екологія зараз розвивається надзвичайно бурхливо, залучаючи до сфери своїх інтересів усе ширше коло проблем, якими традиційно займалися й інші науки – у тому числі й ландшафтознавство. Швидко зростає й число прихильників ландшафтної екології, в університетах створюються відповідні кафедри та науково-дослідні інститути, створена впливова Міжнародна асоціація ландшафтної екології, видаються міжнародні наукові часописи з цієї науки. Й хоча засновники ландшафтної екології (зокрема, К. Троль) вважали цю науку не конкурентом ландшафтознавству, а, наукою, що поєднує його з екологією, однак зараз визначити, що є ландшафтознавством, а що ландшафтною екологією виявляється непросто. Отже, від обґрунтованого вирішення цього питання, від з'ясування змістовних відмінностей між цими науками та окресленням предметів їх досліджень залежить як майбутній зміст, так і перспективи розвитку ландшафтознавства та ландшафтної екології. Зараз прихильниками обох цих наук розробка вказаних непростих питань лише починається.

Другим важливим чинником розвитку сучасного ландшафтознавства стала політизація поняття ландшафту. Цей процес відбувається як на національному, так і на міжнародному рівнях. Полягає він у тому, що ландшафт став розглядатися як об’єкт міжнародного та національного права, а також у здійсненні багатьма державами ландшафтної політики. Вона регламентується відповідними законодавчими актами й впроваджується спеціальними інституціями.

Особливе значення для розвитку ландшафтознавства має Європейська ландшафтна конвенція (ратифікована Україною 7 вересня 2005 року). Вона вимагає розглядати ландшафти як об’єкти, від дбайливого ставлення до яких залежить добробут держави, її екологічна безпека, збереження та примноження моральних та інших цінностей суспільства. У багатьох країнах прийняті закони про ландшафт, які регламентують шляхи використання, охорони, дослідження ландшафтів тощо. На час написання даного навчального посібника такий закон розробляється й в Україні.

Визнання на офіційному міжнародному та національному рівнях поняття ландшафту значно підвищило статус ландшафтознавства, розширило перспективи його розвитку, але й наклало на вчених високу відповідальність за розробку цієї науки.

 

1. Гродзинський М. Д. Пізнання ландшафту: місце і простір. В 2-х т. К. : ВПЦ “Київський університет”, 2005. – Т. 1. – 503 с. ; Т. 2. – 431 с. (§ 1. 1. 1, 1. 2. 1, 1. 2. 2, глава 1. 3).
2. Исаченко А. Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование. – М. : Высшая школа, 1991- 366 с. (Вступ, глава 1)
3. Исаченко А. Г. Теория и методология географической науки: Учеб. пособие для вузов. М. : Академия, 2004 – 400 с. (глави 1 і 2)
4. Пащенко В. М. Методологія постнекласичного ландшафтознавства. – К. : Б. в., 1999. – 284 с. (глави 1 і 2)
5. Петлін В. Концепції сучасного ландшафтознавства. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006 – 329 с. (розділи 1- 3, 15)
6. Сухова Н. Г. Развитие представлений о природном территориальном комплексе в русской географии. – Л. : Наука, 1981. –