Ландшафтознавство

О. Гумбольдт, обґрунтовуючи науковий зміст поняття ландшафту, особливо підкреслював, що ландшафт має образ, свою фізіономію. Завдяки цьому він набуває особливого значення як для науковців, так і для “звичайних” людей. Для науковців образність ландшафту дозволяє користуватися фізіономічним методом – за зовнішнім виглядом ландшафту з’ясувати приховані від зору закономірності природи. Вважається що О. Гумбольдт прийшов до формулювання біогеографічних закономірностей, користуючись фізіономічним методом. Причому образом, за яким він встановлював “внутрішні” закономірності географії рослин, був ландшафт. Для “звичайних” людей саме образність ландшафту робить його близьким і зрозумілим, надає ландшафту його глибинних гуманістичних значень.

Образність ландшафту пов’язує його з суб’єктами його пізнання. Адже різні суб’єкти – люди, тварини, рослини мають своє бачення ландшафту як арени, на якій відбувається і від якої залежить їх існування (для людини – в тому числі і духовне). Тому образ, в якому ландшафт постає перед цими та іншими суб’єктами, буде неоднаковим і нести для них різні значення.

Досі ми зосереджували увагу на тому, що ландшафт є просторовим феноменом, зокрема займає деяку частину простору і має характерний образ. Та при цьому цей простір і його образ не лишаються статичними, незмінними й застиглими у часі. У різні проміжки часу ландшафт демонструє свої різні сторони (влітку – одні, взимку – інші; у вологі роки він проявляє себе по-іншому, ніж у посушливі тощо), тому для повного розкриття ландшафту необхідний певний час. Отже, ландшафт є комплексом динамічним і виділяється не лише у просторі, але й у часі. Якщо з просторової точки зору ландшафт виокремлюється як деякий об’єм, то з часової – як певний проміжок часу, протягом якого зберігаються визначальні риси конфігурації його елементів

Важливою часовою особливістю ландшафту є те, що різні його характеристики змінюються в часі з різною частотою. Метеорологічні показники мінливі, тоді як властивості геологічної основи ландшафту змінюються дуже повільно. Різномасштабність часових процесів суттєво ускладнює наукове дослідження ландшафту. Тому прийнято розрізняти між видами динаміки, в основі яких лежить певний діапазон часових масштабів. Найбільш загальноприйнятим є виділення чотирьох масштабних рівнів динамічних змін ландшафту – добова динаміка, сезонна, багаторічна динаміка та еволюція.

Сучасне наукове ландшафтознавство акцентує свою увагу на тому, що ландшафт є комплексом відкритим і таким, що знаходиться далеко від стану рівноваги із своїм зовнішнім середовищем. Відкритість ландшафту означає його залежність від оточення і залежність від зовнішніх впливів на нього. Так, структурні та динамічні риси ландшафту істотно залежать від кількості і режиму надходження сонячної енергії, знаку та швидкості тектонічних рухів, від впливів на нього з боку людини тощо. Й хоча у ландшафті закладені механізми, які дозволяють йому протистояти зовнішнім впливам, він не належить до систем, що знаходяться в умовах термодинамічної рівноваги.

Існування ландшафту у нерівноважних станах пов’язане з нелінійністю та певною хаотичністю його поведінки, непередбачуваністю та випадковістю впливів на нього та реакцій на ці впливи. Але завдяки цим та деяким іншим синергетичним ефектам ландшафт здатний шляхом самоорганізації вдосконалювати та знаходити свої нові структури, які виявляються найбільш відповідними мінливим зовнішнім умовам.

У науковому ландшафтознавстві дискусійним було й лишається питання щодо місця людини у ландшафті. Одні його наукові школи вважали людину зовнішнім щодо ландшафту чинником, інші розглядали людину з її матеріальним і духовним життям мало не як визначальну складову ландшафту. Ці різні погляди можна схематизувати, виділивши три групи уявлень щодо місця людини у ландшафті і самого тлумачення людини як його складової (рис. 4).

Наведені на рис. 4 уявлення про місце людини у ландшафті названі за прізвищами тих вчених – М. Солнцева, Ф. Мількова та Й. Шмітхюзена, які найбільш послідовно їх обґрунтували. Згідно уявлень про ландшафт М. Солнцева, антропогенні елементи та людська діяльність є зовнішніми по відношенню до ландшафту чинниками, причому вплив людини на ландшафт здійснюється через антропогенні елементи. Уявлення Ф. Мількова, на основі яких сформувалося антропогенне ландшафтознавство, полягає в тому, що до складу ландшафту включаються матеріальні елементи діяльності людини (будівлі, канали, лісосмуги, рілля тощо), а управління цими елементами людиною вважається зовнішнім чинником. Ландшафт у “шмітхюзенському” уявленні включає не тільки матеріальні елементи людської діяльності, а й її духовну діяльність з морально-етичними, естетичними та іншими цінностями та нормами включно.

 

Попри відмінності між “солнцевським” і “мільковським” уявленнями ландшафту, в обох них він розглядається як природний феномен. Так, Ф. Мільков неодноразово наголошував, що відмінність між природним ландшафтом і антропогенним стосується тільки їх походження. Антропогенний ландшафт лише створюється людиною, а далі він розвивається за суто природними закономірностями, так що у багатьох випадках відрізнити природний ландшафт від антропогенного надто складно.

Уявлення Й. Шмітхюзена про ландшафт принципово відрізняється тим, що ландшафт не розглядається як суто матеріальне тілесне утворення, що живе виключно за законами природи. Він має “одухотворену впорядкованість”, містить людський дух, тобто ландшафт наповнений людськими значеннями, цінностями, віруваннями, міфами, історичними подіями тощо. Через це ландшафт розглядається як носій гуманістичних цінностей і сам являє собою цінність як для окремих людей, так і