Ландшафтознавство

Феноменологія та екзистенціалізм не орієнтується ані на жодну теорію й попередні уявлення про річ, вони сприймають її такою, якою вона є в усій своїй складності, індивідуальності та неповторності. Відповідно, ці філософії відкидають методи наукового (позитивістського) пізнання ландшафту – аналіз, синтез, моделювання, генералізацію та ін. Завданням феноменології є опис ландшафту, а не його пояснення через абстрактні, віддалені від нього самого конструкції (концепції, закони та інші атрибути науки). Опис, що проникає вглиб самого ландшафту, причому профільтрований крізь людські цінності та значення, становить головну методологічну установку феноменологічно-екзистенційного підходу до ландашфту (Дж. Н. Ентрікін, Йі-Фу Туан, Е. Сава-Ковач, Е. Рельф та ін.).

Попри те, що цей підхід є своєрідною формою критики класичних наукових підходів до ландшафту, насправді він містить не тільки критичну, а й конструктивну компоненту. Він дозволяє висвітлити ті виміри ландшафту, які традиційна наука осягнути неспроможна.

Глибокі розвідки феноменологів ландшафту дозволили відкрити ландшафт “з іншого боку” й зрозуміти ті тонкі струни, що пов’язують його з духовним життям людини. Хоча ці відкриття не містили наукових узагальнень, проте саме на їх основі згодом були термінологічно, концептуально і методично закріплені ряд нових для ландшафтознавства понять (“топофілія”, “відчуття місця” та ін.), а такі усталені поняття як “ландшафт”, “місце”, “регіон”, отримали нові тлумачення й оформилися у нові наукові гуманістичні концепції.

Постнекласичні філософії сформувались на однойменному етапі розвитку науки, який відповідає сучасній епосі постмодерну у філософії. З точки зору ландшафтознавства його світобаченню властиві наступні риси: об’єкти дослідження (ландшафтні комплекси) розглядаються як складні утворення, що розвиваються самі по собі, отже саморозвиток і самоорганізація є їх визначальними рисами; об’єкти не можуть бути розкладені на далі неподільні елементи-цеглинки (основа аналітичного методу позитивізму), їх членування – це лише виникнення нових цілісних об’єктів; між об’єктами та його суб’єктами існують складні взаємні переходи і взаємопроникнення, отож дихотомія “суб’єкт – об’єкт” практично знімається; так само знімається дихотомія між матеріальним та ідеальним, що в свою чергу вимагає поєднання в одній світоглядно-філософській системі матеріалістичних й ідеалістичних уявлень.

З точки зору постнекласики, людина та ландшафт розглядаються як нерозривна органічна єдність, як тотальність. В ній людина виступає одночасно і як чинник змін ландшафту, і як залежна від самих цих змін (тобто і як суб’єкт і як об’єкт одночасно). Так само і ландшафт інтерпретується одночасно як арена, на якій розгортаються людські дії і спричиняють до її змін, і як фактор формування самої людини. Людина й ландшафт замикаються в коло, в якому суб’єкт переходить в об’єкт, а причина – в наслідок (І. Альтман, У. Ітелсон, В. Кизима, В. Пащенко, Ю. Тютюнник та ін.).

Ландшафтознавство як наука спирається на загальні принципи, підходи та методи, які використовують й інші науки. Ці його методологічні основи мають статус загальнонаукових і їх є дуже багато. Важливо наголосити, що загальність цих основ полягає не в тому, що у будь-якому конкретному дослідженні ландшафту вони обов’язково повинні бути задіяні, а в тому, що ці складові властиві усій науці загалом – це надбання не власне ландшафтознавства, а всієї науки. При цьому, певні загальнонаукові принципи і методи можуть мати першочергове значення при дослідженні одних проблем ландшафтознавства й мати обмежене або й не мати жодного значення для вирішення інших його проблем.

Загальнонаукові методи ландшафтознавства різноманітні. До них належать методи аналізу, синтезу, діагнозу, порівняння й аналогії, абстрагування, індукції та дедукції, експеримент, систематизація, типізація та класифікація, моделювання в його різних формах (математичне, графічне, натурне тощо) та ін.

Поряд із загальнонауковими методами пізнання ландшафту, важливе значення мають і його загальнонаукові принципи – методологічні положення, які ґрунтуються на загальнонаукових законах і закономірностях і виконують роль вказівок, як можна пояснити факти й узгодити їх у несуперечливу систему. Отже принципи – основа наукової теорії, бо логічно ув’язують різні теоретичні положення між собою.

Серед загальнонаукових принципів, на яких ґрунтується сучасне ландшафтознавство, особливе значення мають ті з них, що стосуються пізнання простору і взаємодії в ньому різних субстанцій та джерел активності. До таких принципів слід віднести:

‒хорологічний принцип – властивості певних тіл, процесів, особливості взаємодії між ними тощо залежать від місця, яке вони займають у просторі;

‒принцип комплексності – взаємопов’язані у своєму просторовому, часовому, смисловому та інших відношеннях тіла, процеси та явища формують єдність, яка становить об’єкт і предмет ландшафтознавчого дослідження;

‒холістичний принцип – ціле є більше, ніж сума його складових;

‒принцип доповнювальності – всебічне пізнання складного об’єкта чи явища досяжне при його дослідженні з різних проекцій (зокрема, різними моделями і шляхом виділення його різних структур), звести які до однієї принципово неможливо) ;

‒принцип самоорганізації – системи, що знаходяться в станах, далеких від рівноваги, здатні відтворювати та вдосконалювати свою структуру шляхом відбору енергії із зовнішнього середовища;

‒синергетичний принцип – ефект від взаємодії багатьох факторів є нелінійним (зокрема, сукупність незначних за силою окремих впливів разом викликають істотні зміни об’єкта)