Ландшафтознавство

 

 

Методологією науки називають вчення про принципи, форми, методи та інші шляхи наукового пізнання, їх зв’язки між собою й зведення одержаних ними знань у цілісну картину. На основі цього вчення формулюються методологічні засади, на яких ґрунтується певна наука, її окремі напрями та школи. Ці засади мають різний рівень загальності – від філософсько-світоглядних основ науки до технічних прийомів конкретно-наукового дослідження. Прийнято розрізняти чотири рівні методології науки – всезагальний філософсько-світоглядний, загальнонауковий, конкретно-науковий та техніки досліджень.

Як було вказано у § 1. 1, ландшафт є поняттям дуже високого рівня загальності і виявляє себе у різних формах, зокрема – в матеріальній та ідеальній. Множинність ракурсів, у яких ландшафт постає перед нами, визначає й множинність філософій, які по різному інтерпретують світ й у тому числі ландшафт. Не існує якоїсь “єдино вірної”, або “найбільш адекватної” стосовно ландшафту філософсько-світоглядної системи. Якщо не всі, то більшість їх можуть бути використані при його пізнанні.

Це принципово важливе методологічне положення сучасного ландшафтознавства формулюється як принцип плюралістичності філософій – всебічне пізнання ландшафту досяжне шляхом його дослідження на основі різних філософсько-світоглядних систем; для одних форм проявів ландшафту більш відповідними виявляються одні філософії, а для інших його проявів – інші філософії. Одержані результати доповнюють, а не суперечать один одному й у своїй сукупності дають змогу зрозуміти ландшафт як цілісність, що проявляє себе у різних іпостасях.

В сучасному ландшафтознавстві знаходять використання дуже різні філософські системи – позитивізм і його численні різновиди, структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, постнекласичні філософії та ін. Стисло розглянемо визначальні позиції тих філософій, що набули для сучасного ландшафтознавства особливого значення.

Позитивістські філософії (до них належать власне позитивізм і неопозитивізм, матеріалізм, біхевіоризм, сцієнтизм та чимало інших) ґрунтуються на тезі неупередженого ставлення науковця до об’єкту дослідження й проблем, що з ним пов’язані. Головна вимога – незалежність суб’єкта (дослідника) від того, що він вивчає. Людські цінності, які пов’язані з певними об’єктами, ставлення та відчуття людей до цих об’єктів виводяться поза межі позитивістського пошуку. Ландшафт інтерпретується через факти, які можна спостерігати й виявляти через дослідницькі процедури, незалежні від людини (такі, як логічні, математичні, експериментальні методи, математичне та інше моделювання тощо).

Така методологічна установка надає багаті можливості для інтерпретацій ландшафту як матеріального тіла із застосуванням дослідницьких процедур, які властиві точним і природничим наукам. Абстрагування, аналіз, синтез, генералізація, дедуктивний, індуктивний та інші логічні умовиводи та багато інших класичних загальнонаукових методів пізнання ґрунтуються на філософії позитивізму. Їх застосування у ландшафтознавстві дозволяє з’ясувати ряд принципових особливостей ландшафту – речовинно-енергетичні потоки у ньому, генезис та еволюцію ландшафту, його системні властивості, територіальні структури тощо (Д. Арманд, Е. Нееф, В. Сочава та ін.).

Структуралізм намагається відшукати у певному складному феномені (мові, культурі, етносі) деяку приховану структуру, через яку й можна пояснити істинну сутність цього феномену. Згідно з філософією структуралізму, у пошуку глибинних структур, які підстеляють різні явища, й полягає пізнання світу. У ландшафтознавстві структуралізм знаходить вияв як у намаганнях відшукати глибинну структуру, що пояснює ландшафт як складний феномен, як реальність (О. Ковальов), так і знайти структуру, яка визначає його суб’єктивне сприйняття людиною (Дж. Епплтон, С. і Р. Каплани).

Структуралізм не можна віднести ані до матеріалістичних, ані до ідеалістичних філософій ландшафтознавства, оскільки “глибинна структура” ландшафту може уявлятися і як матеріальна і як ідеальна конструкція, що визначає поведінку людини та її сприйняття ландшафту.

Діалектичний матеріалізм. Як методологія ландшафтознавства, діалектичний матеріалізм має багато спільного з позитивізмом. Він так само акцентує на необхідності теорії, її перевірку практикою, надає першочергового значення фактам, їх первинності й незалежності від дослідника. Відповідно, провідниками діалектичного матеріалізму до ландшафтознавства є ті самі загальнонаукові підходи та методи, які заохочуються й позитивізмом (аналіз, синтез тощо).

Однак, якщо позитивізм є філософією суто матеріалістичною, то діалектичний матеріалізм намагається поєднати матеріалістичне та ідеалістичне пояснення світу й знайти тонкі переходи між матеріальним та ідеальним. Щоправда, “матеріалізація” діалектики марксизмом призвела до звуженої, приземленої її інтерпретації. Ідеальне у ландшафті підпорядковується матеріальному, й діалектика ландшафту фактично ототожнюється з його змінами у часі. Вони описуються через принципи розвитку, еволюції, взаємозв’язку між елементами та процесами ландшафту. Самі ж ці принципи знаходять виключно матеріалістичне пояснення (К. Геренчук, С. Калєсник, М. Солнцев та ін.).

Феноменологія та екзистенціалізм стверджують, що слабкість позитивістського, структуралістського та інших підходів полягає у тому, що всі вони базуються на певній зарані заданій теорії. Дослідник підходить до пізнання речі (зокрема ландшафту) із вже заготовленими ідеями, гіпотезами, концепціями, теоріями й намагається пояснити її через ці концепції та теорії, або ж прагне сформулювати нову концепцію.