Лекції з міфології

Склалися певні загальні риси іконографії даного бога. Головне, що характеризує Бога Ясного Неба, це царська гідність і неодмінна зброя – меч. Навіть Нум Торум, небесний бог угро-фінів, північних сусідів індоєвропейців, відомий як мечоносець. У кельтів та германців священними тваринами Бога Ясного Неба був кабан (вепер) – бойовий символ.

Бог Грому, як і Бог Ясного Неба, практично не проявляв тенденції до розщеплення свого образу на різні міфологічні персонажі, за винятком Індії, де поряд з Індрою існував бог Парджанья. Його ім'я походить від пра-і. -є. perk- або tar- і означає «грім» (балтський Перкунас, скандінавський Фьоргун, слов'янський Перун, кельтський Тараніс, германські Донар і Тор, етруський Хару). Ймовірно, Бог Грому був покровителем військової дружини, котра прийшла на зміну племені як цілісного колективу в період походів індоєвропейців у ІІ тис. до н. е. Його символом був молот/сокира, сам він зображався як воїн на колісниці, священною твариною його був орел, деревом – дуб, його супроводжували вовки та леви. Поступово, в зв'язку з ускладненням соціуму, вплив Бога Грому у всіх частинах індоєвропейського світу починає слабнути. В ряді народів посилилося жрецтво (кельти, пруси, індійці, іранці), яке висуває на передній план інших богів. Але навіть там, де біля влади стояли варваські царі (Скіфія, Дакія, Скандинавія), Бог Грому відступає перед Богом-Героєм-Шаманом. На цьому фоні винятком стоять східні балти та слов'яни, князі котрих зберегли Перкунаса/Перуна в якості верховного бога аж до християнізації. Цікавий феномен являє собою нове звеличення Бога Грому Тора/Донара у західних германців (після того як главою пантеону встиг побувати Бог-Герой-Шаман Одін, аналог грецької Афіни/Атени, кельтської богині Дани, індійської Дану). Причиною цього послугувала «вторинна аристократизація», пов'язана з появою соціального стану вікінгів.

Одним з найважливіших сюжетів, пов'язаних з Богом Грому – його боротьба зі змієподібним чудовиськом (Тор і Світовий Змій – скандінави; Зевс і Тіфон – греки; Індра і Врітра – індійці; Бог Грози і Іллуянка – хетти) або демонічними велетнями (турси/йотуни/тролі – германці, титани/гіганти – греки, асури/ракшаси – індуси, деви – іранці). Тут Бог Грому виконує виражену функцію охоронця світу від сил хаосу. Ще більш значна опозиція Бога Грому і Бога Земних Сил, в котру (зазвичай на боці останнього) виявляється втягненим і Культурний Герой. Причини такої колізії можуть бути різними. По-перше, пряме візуальне протиставлення грозоносних хмар і землі, в яку б'є блискавка. По-друге, тут може проявитися сюжет розтерзання бика хижим звіром. По-третє, надто виокремлювалися соціальні групи, які стояли за цими богами. Для жерців цієї епохи було важко переносити дух військової знаті і його уособлення – Бог Грому. За відданням переваги Богові Грому або Богові Земних Сил стояв вибір одного із взаємовиключаючих шляхів розвитку. Наприклад – кельти і римляни. Після того, як у кельтів влада перейшла до жерців-друїдів, вони поклонялися Цернунну Єзусу і жили в ірраціональному магічному світі, підтримуючи контакти з подібними собі етрусками. А римляни звеличили Юпітера (який, як Бог Ясного Неба, увібрав у себе багато рис Бога Грому) і створили могутню військово-державну машину. Компроміс між містикою і раціоналізмом було важко досягнути. Не дивно, що однією з цілей реформи жерця Заратуштри, підтриманого мідійськими магами, було скинення громовержців до рівня демонів (девів).

Бог Земних Сил відпочатково співвідносився з грунтом як зоною проростання і помирання, колобігу життя і смерті. Надалі він розділився у більшості традицій на цілий ряд персонажів.

Одна лінія представлена богами, чиї імена походять від кореня uel-, пов'язаного зі світом мертвих (індійський Вала, балтський Велс, слов'янський Велес, етруський Велфа, пруський Патолс, осетинський Афсаті). Інша група об'єднює локальні божества, які безпосередньо втілювали стихію лісу (грецький Пан, бплтські Пушан і Пушкайтіс). Багато взагалі володіють власними іменами (індійський Рудра, кельтський Цернунн, грецький Діоніс, фракійський Вакх та ін.) виникає враження, що розщеплення колись єдиного образу носить зовнішній характер. Воно пов'язане з тенденцією в ряді культур використовувати у зверненні до Бога Земних Сил не головне ім'я, котре було табуйоване, а різні епітети. До того ж, деякі риси даного непередбаченого образу починали вважатися негідними бога і отримували незалежне існування. Так виник індійський демон Вала, наявний у «Рігведі» паралельно з великим богом Рудрою.

Яка ж група населення стояла за цим великим образом? Найвірогідніше, знову ж таки жрецтво, а не вільні селяни-аграрії. Бо саме земні боги були перш за все пов'язані з магією. Кельтський бог Дагда, пізніше втілення Цернунна, наивається «богом друїдизму». Язичницькі пруси, які керуалися жерцями, на чолі свого пантеону поставили Патолса. Символіка Бога Земних Сил має чітко зооморфну природу, бо однією з його функцій було покровительство тваринному світові, домашньої худоби. Найбільш характерними священними тваринами даного персонажу був бик. Звідси бичі рога Рудри, Діоніса, Велеса, оленячі Цернунна, демонструючі сексуальну силу і міць. Тривалий час цей атрибут наділявся позитивним змістом, аж поки не був відкинутий християнами. Проте як символ могутності роги продовжували користуватися любов'ю певних груп населення, як от у середньовічного рицарства – на шоломах і гербах.

Міфологія Бога Земних Сил