Лекції з міфології

Тим Бога Культурного Героя близький до Бога Земних Сил, але має власну специфіку, походячи від образу першопредка. Тому не здивує, що його священною твариною часто є олень. Першопредкові приписувалося не тільки породження людства, але й встановлення норм поведінки, створення культурних цінностей, боротьба з чудищами. Тому виникли дві тенденції розвитку даного типу. Перша виявляла саме «культуртрегерський» аспект божества, а друга – «героїчний». Перша тенденція призвела до виникнення образу «царя золотого віку», дарителя благ і наставника людей (індоіранський Яма/Йїма, афганський Імра, германський Імір), який починає трактуватися і як перша померла людина, цар мертвих. А звідси недалеко й до «психопомпа» – провідника душ до загробного світу. Але одночасно й посередника між світами, передавача культурних цінностей (литовський Совій, грецький Гермес, римський Меркурій, скандінавський Одін, кельтський Луг). Крім того, розщеплення колись єдиного типу доходило до того, що Одін вбивав Іміра – такого ж Героя.

Не менш значимі образи виникають і в руслі «героїчного» розвитку типу. Тут можна прослідкувати такі молодші лінії, які сформувалися ще в період індоєвропейської єдності. Одна з них представлена в індоіранському світі божеством, яке має корінь Trit- (індійський Тріта, іранський Траетона/Ферідун, слов'янський іван Третяк (або Третій син), скіфський Таргітай). Головний сюжт пов'язаний з даними персонажами – перемога над триголовим монстром. В районі Середземномор'я відбулася вторинна уніфікація Героя в обрз Геракла. Отже, індоєвропейська міфологія містить два архетипних сюжети перемоги над монстром – поєдинок Бога Грому з Космічним Змієм і поєдинок Героя з триголовим монстром. Їх іноді змішують, але за походженням ці сюжети відмінні.

У Східній та Центральній Європі Герой має риси обох цих варіацій. Але все ж тут переважає індоіранське трактування Героя як вершника (слов'янський Ярило, фракійський Герой, скіфський таргітай). Після запровадження християнства вони ототожнюються зі Святим Георгієм – вершником на білому коні, переможці дракона. Образ Героя як Вершника містив могутню перспективу розвитку. Його поява починає пов'язуватися з есхатологією, вона потрапляє у буддизм та вішнуїзм (Калкі Аватара).

У соціальному плані Культурний Герой з його роллю законодавця і захистника став втіленням елітарної царської влади. У Римі імператори вимагали зображати себе з атрибутами Геракла, а в Греції багато династій виводили від нього своє походження. Теж спостерігаємо в германії та Скіфії.

Також функції Героя та Бога Ясного Неба значно перекривалися. Тому виник навіть особливий тип – Близнюки. При цьому конфлікту, який був з Богом Грому, не виникало.

Велика Богиня є єдиним жіночим персонажем у індоєвропейському пантеоні. Її образ сягає корінням в неоліт, коли вона наділялася космічною природою і їй поклонялося населення до-індоєвропейської Європи (тепер – баски). У патріархальному індоєвропейському суспільстві відбулося зниження її образу. Ввона втратила свою небесну іпостась. З цієї причини виник пояснюючий міф, який розповідає про її зраду Богові Грому з Богом Земних Сил (слов'янська Коляда, індуїстська Тара) і перетворення після цього у хтонічну богиню. У процесі еволюції образ Великої Богині зазнав розщеплення на чисельні самостійні персонажі. Це – богиня землі (грецька Гея, індійська Прітхіві, скандинавська Ерд, балтійська Земес маті), богиня долі, шлюбу і родини (грецька Гера, італійська Юнона, скандинавська Фрейя, слов'янстка Прія, кельтська Брігіта, індійська Лакшмі), богиня-мати (кельтська Дану, хеттська Ханнаханна, фракійська Кібела), богиня священного вогню (грецька Гестія, італійська Веста, скіфська Табіті), покровителька лісу (грецька Артеміда, італійська Діана), богиня родючості (грецька Деметра, італійська Церера), богиня любові (грецька Афродіта, індійська Урваші), богиня війни (грецька Афіна, кельтська Морріган, індійська Дурга/Калі), вісниця смерті (грецькі Еринії, етруська Ванф, кельтські Банші, скандінавські Валькірії, балтські Вели, слов'янські Вили). Жіночі богині долі групувалися у тріади (грецькі Мойри, італійські Парки, скандінавські Норни, балтські Лайма, Декла і Карта). Зооморфна символіка Великої Богині була багатоманітна – птахи (сова, голуб, зозуля), змії, риби, комахи.

Звісно, природно, що основним середовищем поклоніння Великій Богині та її персоніфікаціям були жінки. Природна також віра в чародійні та віщувальні здібності жінок – культ Богині був тісно пов'язаний з магією. Після християнізації відбулося мовби вторинне розщеплення, на цей раз за принципом «благе» – «шкідливе». Негативне начало послужило для формування образу відьми. Разом з цим, цілий ряд функцій та атрибутів Великої Богині був поширений на пошанування жіночих персонажів християнської релігії.

Отже, можна стверджувати, що модифікації даного структурного ядра перебували у тісному зв'язку з соціо-культурними змінами в житті древніх народів Європи. При цьому його елементи виявилися надзвичайно стійкими. Переживши крах язичницьких релігій, вони в основному спплавилися з образами християнської традиції, а потім увійшли в якості важливих компонентів культури сучасної Європи, коли відбулося їх своєрідне «друге народження».