Лятошинський і Шостакович: порівняльно-типологічний аналіз творчості

В 30-ті роки у зв’язку з глибокими змінами в соціально-політичному житті країни експресіонізм стає одним із джерел віддзеркалення подій часу. Не випадково, що впливи даного напрямку відіб’ються в найтрагічніших творах в історії мистецтва – Другій симфонії Лятошинського, опері “Леді Макбет Мценського повіту” і Четвертій симфонії Шостаковича.

Виявивши типологічні збіги у творчості Лятошинського і Шостаковича, пов’язані з втіленням постромантичних тенденцій, зупинимось на рисах відмінності, які характеризують індивідуально-самобутні аспекти стилю кожного з митців.

Найважливішою константою художнього методу Лятошинського є епічне начало, яке входить глибинним корінням у природу українського епосу. Поєднуючи риси романтичного і експресіоністичного, епічне у Лятошинського стає однією з головних національно-стильових ознак його творчості. Від Першого “бородінського” квартету через велично-оповідну “Увертюру на чотири українські теми”, лінія епічного досягає свого кульмінаційного розвитку в опері “Золотий обруч, де композитор вийшов на новий рівень синтезу національних традицій.

Одним з важливих чинників, що відзначають творчі методи Лятошинського і Шостаковича, є їх ставлення до сфери гротеску. Якщо у творчості Шостаковича сатирична образна сфера являє собою одну з основоположних якостей стилю композитора, то в музиці Лятошинського вона знаходить лише “епізодичне” втілення, в цілому не являючись властивою творчій індивідуальності українського митця. Опера “Ніс” стала кульмінацією новаторських експериментів творчості Шостаковича 20-х років, об’єднуючи в собі естетику кубофутуристів і урбаністів, гоголівську соціально-загострену сатиру тощо.

Другий підрозділ “ЛЮДИНА І СВІТ” В РАКУРСІ ОДВІЧНИХ ПРОБЛЕМ БУТТЯ”. Належачи до романтичного типу художніх натур із загостреним сприйняттям дійсності, Лятошинський і Шостакович у своєму подальшому творчому розвитку йдуть подібними шляхами: від емоційно-відкритих, суб’єктивно-психологічних полотен (Друга симфонія Лятошинського, Четверта Шостаковича) до більш об’єктивного, філософськи-узагальненого погляду на світ у творах воєнних років і пізнього періоду. Звертаючись до центральної теми творчості – “Людина і сучасний світ”, Лятошинський і Шостакович у повній мірі розкриваються як митці-трагіки, досягаючи в цьому справжніх шекспірівських висот.

Світове мистецтво розробляло дві категорії трагічного – суб’єктивно-психологічну і об’єктивно-епічну. У творчості Лятошинського і Шостаковича знайшли відбиття обидві категорії трагізму, які, часто переплітаючись і взаємодіючи, щоразу набували нових відтінків у втіленні генеральної теми творчості обох митців – “Людина і сучасний світ”.

Тому не випадково, що однією з найважливіших складових художнього методу Лятошинського і Шостаковича в зрілі періоди творчості стають ознаки експресіоністичного напрямку, які окреслились раніше у творах 20-х років, але лише в драматичних концепціях таких творів як “Леді Макбет Мценського повіту”, Четверта симфонія Шостаковича і Друга Лятошинського, його Третій квартет, одержали найяскравіше і досконале втілення. Обом композиторам стала близькою саме соціально-спрямована, гострокритична лінія експресіонізму, репрезентована творчістю А. Берга.

Найбільш послідовно порівняльна типологія вибудовується між оперою Шостаковича “Леді Макбет Мценського повіту” і музичною драмою А. Берга, виявляючи ряд аналогій на різних масштабних рівнях. В обох випадках в центрі художньої концепції творів є соціальна трагедія особистості, яка гине в умовах ворожого середовища, що спричинило звернення до жанру трагедії-сатири. “Леді Макбет” і “Воццек” по суті являють собою опери-симфонії. Це втілилося у тотальній симфонізації оперних партитур, проникненні інваріантних ознак симфонії у сценічний жанр.

В найбільш узагальненому плані прояви експресіонізму відчутні і в опері Лятошинського “Золотий обруч”, у зв’язку з чим можна провести деякі паралелі як з “Воццеком” Берга, так із “Леді Макбет” Шостаковича. Подібні риси творів закорінені у спільності творчого методу композиторів, який визначається симфонізмом їх мислення. Це сприяло глибинному проникненню інструментальних принципів в оперні партитури, де провідного значення набуває система лейтмотивів, спрямована на паралельний розвиток як драми словесної, так і музичної. Іншим подібним моментом є ставлення композиторів до вокальної партії, що являє собою емоційно насичену виразну лінію, яка відбиває найменші коливання настрою героя.

Музичні драми Берга і Шостаковича споріднює використання побутових жанрів, синтезування в єдине ціле вкрай різнорідного матеріалу, а також яскраве втілення прийомів музичного гротеску, що йде від малерівської традиції.

В той час, опери Берга, Шостаковича і Лятошинського мають принципові відмінності, закорінені у глибоко національній природі їх творчості. У “Воццеку” найбільш повно виявились характерні риси музичного експресіонізму з його емоційною перенасиченістю, яка виявилася на всіх рівнях музичної тканини. Опери Шостаковича і Лятошинського опираються на вагомі традиції російських і українських композиторів-класиків. Крім цього, в творі Лятошинського важливого значення набувають принципи епічної драматургії. Привнесення в епічну драматургію рис конфліктної експресивності визначило самобутній бік твору українського митця, що дозволило охарактеризувати жанр опери як епіко-героїчну музичну драму.

Ясно виражена національна характеристичність опер Лятошинського і Шостаковича виявилась також у тому, що обидва композитори звернулись до класичних творів української і російської літератури Х1Х століття. Глибоко прозирнувши у сутність національного, кожен з композиторів одночасно насичує художню концепцію свого твору гостро сучасним звучанням. Але, якщо для Шостаковича головним стає викриття соціального зла, то Лятошинський відбиває свій високий естетичний ідеал в непорушних константах історії, давнього минулого, національного духу народу.

Риси експресіоністського світовідчуття з його згвинчено-нервовою аурою, чутливим сприйняттям “флюїдів” часу знайшли відображення у драматичних концепціях Другої симфонії Лятошинського і Четвертої Шостаковича. Найбільш відкрито емоційні, невтримно пристрасні серед усієї творчої спадщини обох композиторів, дані симфонії сполучають у собі широчінь поетико-філософських узагальнень, масштабність постановки загальнолюдських проблем з