Міжнародна економіка

Різноманітні  аспекти  трудової  міграції  та  статусу  іноземних  працівників

регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними  законодавчими  актами  та  урядовими  постановами.  Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить,  зокрема,  укладена  скандинавськими  країнами  угода  про  утворення

 

«Скандинавського  ринку  праці»,  відповідно  до  якої  між  цими  країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно           від           конкретної           ситуації           на           ринку           праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж   інтереси   монополій   почали   вимагати   зниження   рівня   імміграції,   держава

поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні

батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В

межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро

постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування

двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою  планомірного  характеру  найманню,  розподілові  й  використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як  цього  вимагає  Загальна  Декларація  прав  людини  й  рішення  МОП  у  справах

мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням

потреб країн еміграції та імміграції;

• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

 

Тема 16. Міжнародні розрахунки

1.Поняття міжнародних розрахунків.

2.Валютно-фінансові і платіжні умови зовнішньоекономічних угод.

3.Форми та порівняльна характеристика міжнародних розрахунків.

 

1.  Міжнародні  розрахунки  являють  собою  систему  організації  та регулювання платежів у сфері міжнародних відносин.

Суб'єктамиміжнароднихрозрахунківєінституційніодиниціСистеми

національних рахунків (СНР). Вони об'єднані в п'ять груп відповідно до основних секторів економічної діяльності, між якими можуть відбуватися міжнародні платежі:

1. Нефінансові корпорації та підприємства, які виробляють товари для ринку і

надають нефінансові послуги.

2.  Домашні  господарства,  представлені  фізичними  особами,  що  продають свою робочу силу, споживають ринкові товари та послуги.

3.  Неприбуткові  установи  -  це  юридичні  особи,  що  надають  неринкові послуги домашнім господарствам.

4. Урядові установи - це інституційні одиниці, які разом з виконанням політичних функцій та функцій економічного регулювання виробляють неринкові товари і надають послуги для індивідуального і колективного споживання, а також перерозподіляють доходи.

5.  Фінансові  корпорації  -  це  банки,  фінансові  компанії,  що  здійснюють

посередництво або надають допоміжні фінансові послуги.

На сьогоднішній день на стан міжнародних розрахунків країни впливає низка

чинників:

•стан політичних та економічних відносин між країнами;

•позиція країни на товарних та грошових ринках;

•ступіньвикористаннятаефективністьдержавнихзаходівщодо зовнішньоекономічного регулювання;

•валютне законодавство;

•міжнародні торгівельні правила та звичаї;

•регулювання міждержавних товарних потоків, послуг і капіталів;

•різниця в темпах інфляції в окремих країнах;

•стан платіжних балансів;

•банківська практика;

•умови зовнішньоторговельних контрактів і кредитних угод;

•конвертованість валют.

Міжнародним  розрахункам  притаманні  певні  специфічні  особливості  (рис.

17.1).

 

 

 

2. Вирішальне значення в практиці міжнародних розрахункових операцій мають валютно-фінансові умови зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Зовнішньоекономічна