Національна безпека

У роботах відомого англійського мислителя А. Дж. Тойнбі досить часто використовується поняття «виклик». У роботі «Осягнення історії» Тойнбі розглядає логіку розвитку цивілізацій через призму «виклику – відповіді», він схильний бачити у смерті універсальної держави – спокуту певного гріха старої цивілізаційної еліти, яка колись не зуміла дати відповідь на той, чи інший виклик, що виникав перед нею.

Саме поняття «виклик» можна ідентифікувати як проблему, (сукупність однорідних, близьких проблем), що отримала з певних причин на якомусь відрізку часу сильне звучання і загострено сприймається політичною елітою, має важливе, пріоритетне значення для національної безпеки і національних інтересів держави. Ця проблема висувається «часом» або геополітичними опонентами і потребує точної оцінки і, при необхідності, безумовної, адекватної відповіді. Виклик умовно можна визначити як проблеми, які постійно виникають упродовж певного історично періоду розвитку перед соціальним об’єктом, не мають чіткого механізму розв’язання і не потребують негайного втручання.

Будь-які виклики, як правило, мають своїх конкретних носіїв, свій просторовий вектор (наприклад, технологічний виклик – це виклик з боку розвинутих держав іншим країнам світу). Підкреслимо, що не будь-яка проблема є викликом, виклики конкретні у часі і просторі, вони існують для конкретної країни, у конкретній фазі її розвитку, більш того, виклики набувають політичного значення в міру їхнього сприйняття таких.

У даній роботі (нас цікавлять у першу чергу виклики, що мають військово-політичне звучання і вираження), розглядається визначене коло проблем, що представляють, на нашу думку, на нинішньому етапі пріоритетний інтерес саме як виклики національної безпеки України – проблеми воєнної та зовнішньої політики, військового будівництва, геополітики, військової економіки, технологічної безпеки, військово-технічного співробітництва, стосунки у рамках СНД, проблеми реалізації національних інтересів України на конкретному геополітичному азимуті (наприклад у Чорноморсько-Каспійському регіоні). Хоча, зрозуміло, набір викликів цим аж ніяк не обмежується. Дедалі більше в Україні заявляють про себе виклики екологічні, демографічні, серед головних проблем – криміналізація суспільства, корупція, тероризм, відбувається морально-духовна деградація суспільства тощо.

«Виклики» можна поділити на абсолютні й відносні, зовнішні та внутрішні. Багато викликів нав’язуються сьогодні Україні, використовуючи її минуле, історичні факти (наприклад, це стосується військової та військово-політичної сфери).

Таким чином, «виклик» – у більшості, якщо не в усіх випадках, – категорія перемінна і залежить багато в чому від нашої спроможності (і бажання!) «підняти рукавичку», розглядати ту або іншу проблему як виклик, відповідати на неї, бути на неї спровокованим.

І в багатьох випадках такий підхід завершується переорієнтацією зусиль держави на розв’язання другорядних проблем, що не мають відношення до загальних пріоритетів у забезпеченні національної безпеки, в той час, коли більш значні завдання залишаються поза увагою.

З одного боку, виклики без відповідної відповіді на них заважають входженню України у світове співтовариство, з другого боку – саме завдяки успіхам у цьому напрямі – багато викликів перестають бути ними. Принаймні, що дійсно дуже важливо – ці виклики не переростуть у реальні загрози безпеки країни.

Для реагування на виклики (після того, як вони ідентифіковані) вимагаються дії, спрямовані як за межі кордонів держави, так і у внутрішню сферу. «Зовнішні» дії припускають встановлення і використання у своїх інтересах партнерських стосунків, забезпечення стримування, тобто сполучення «позитивної» і «опонентної» взаємодії в тій або іншій пропорціях.

Ще раз підкреслимо, що багато сьогоднішніх викликів для України є такими саме тому, що потрапляють на сприятливий грунт нинішнього українського стану справ.

Отже, на практиці аналіз викликів та загроз показує, що це завжди суб’єктивний процес сприйняття певною особою чи соціальною групою тих чи інших факторів через призму власних інтересів і фахового рівня.

Водночас, об’єктивне визначення загроз передбачає чітке усвідомлення параметрів, поза межами яких певне явище втрачає можливості саморегуляції та потребує зовнішнього втручання для збереження стабільності соціальної системи, а також певних умов, що перетворюють ті самі фактори або на реальну, або на потенційну загрозу.

Загрози та виклики мають мінливий характер і не можуть визначатись як такі, що діють постійно або мають узагальнюючий вигляд. Фактори відрізняються від загроз ще й тим, що можуть свідчити як про зміцнення, так і про послаблення національної безпеки.

Дослідження факторів і загроз національної безпеки України було розпочато українськими вченими у 1991-1992 рр. у серії статей і монографічному виданні. У подальшому це питання розроблялось у роботах фахівців Національного інституту стратегічних досліджень і набуло офіційного статусу з прийняттям Концепції (Основ державної політики) національної безпеки України. Особливо слід наголосити на значенні ідеї взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх загроз з пріоритетними національними інтересами – так званого дендриту загроз.

Як в Україні, так і в Росії з’явилися роботи, в яких автори розглядають критичні показники безпеки держави у різних сферах (економічній, політичній, соціальній, демографічній, екологічній, військовій). Проте подальша детальна розробка комплексу параметрів стабільності соціальної системи є прерогативою наукових дисциплін у сфері національної безпеки.

Одним з головних завдань наукового дослідження проблем безпеки має стати визначення об’єкта та суб’єкта безпеки з урахуванням їх взаємозв’язків, специфіки середовища безпеки на певному історичному етапі та історичних змін, що відбуваються з ними. Без такого визначення поняття «безпека» перетворюється на