Національна безпека

Ідея національної держави, або держави-нації виникла у другій половині ХVII ст. як відповідна реакція на формування нових європейських міжнародних відносин, а також через неспроможність існуючих державних утворень інтегрувати населення у межах своїх кордонів. Франція за часів кардинала Рішельє запропонувала новий підхід до міжнародних стосунків, що грунтувався на визнанні головними суб’єктами таких стосунків держави – нації, які на міжнародній арені захищають свої національні інтереси. Абсолютистські монархії в Англії та Франції того часу створили основу сучасної держави, вони ліквідували багато політичних, економічних та соціальних відмінностей у системі законів, торгівлі, грошах; мова була стандартизована наскільки це було можливим. Та навіть ці зусилля були обмеженими. До Французької революції 1789 р. – відзначав Алексіс де Токвіль – однорідне населення Франції поділялось на непропорційні частини, невеликих самостійних общин, кожна з яких пильно стежила за виконанням своїх особистих інтересів і не брала участі в житті суспільства у цілому. Тільки 50% населення розмовляло французькою мовою. Місцеві діалекти були мовою простих людей за межами головних міст.

Майже така ж ситуація була характерна наприкінці ХІХ ст. для Італії. (За 100 років – вона суттєво не змінилася. Дослідники зазначають збереження суттєвих відмінностей між різними частинами країни та окремими районами. Навіть на рівні суспільної свідомості – італійці почувають себе італійцями, а не римлянами чи сіцілійцями. Все це свідчить про те, що процеси національної консолідації мають свою специфіку та різні швидкості у різних країнах світу.

Головний лейтмотив ідеї держави-нації у цей час зводився до того, що «нація» – люди, які поєднані єдиними зв’язками, культурою, походженням і територією, мають активно залучатися до самоврядування у тій же державі. Європа дала приклад перетворення держави на державу-націю. Саме тому практично в усіх європейських мовах нація розглядається у державно-політичному контексті як сукупність громадян однієї держави. Первісне ж значення цього слова у латинській транскрипції «natio» означало «рід», «плем’я», «народ», тобто мало переважно етнічне забарвлення. Аналогічне значення мав цей термін і в період середньовіччя, хоча і застосовувався іноді для визначення окремих соціальних груп (купці, знать, студентські корпорації).

Етатистське значення слова «нація» є переважним саме там і тоді, де і коли кордони розташування етнічних спільнот та політичних утворень збігаються. Процеси формування націй у Європі та Латинській Америці збіглися у часі з формуванням державно-політичних структур сучасного типу. Тут, мабуть, слід шукати розгадку, як правило, мононаціонального характеру цих країн.

Водночас реальна картина розвитку людства свідчить про те, що переважна більшість країн світу належить до поліетнічних за складом населення (із 185 держав – членів ООН та 236 країн та територій світу менш ніж 20 – етнічно однорідні у тому смислі, що етнічні меншини тут становлять близько 5% населення).

Збіг етнічних (національних) та державних кордонів є характерною рисою розвитку країн Європи. Це пояснюється тим, що процес формування значних етносів – націй у цьому регіоні історично співпав із становленням національних держав і відбувався у рамках цих держав.

Тобто вести дослідження проблем безпеки, спираючись на теорію держави-нації і вкладаючи однаковий зміст у категорію «національна безпека» для країн, які вже утворили національну державу (тобто мають інтегроване населення, державні структури, що відстоюють інтереси нації, чітко визначені національні інтереси), і країн, що стоять на шляху національної консолідації або складаються з багатьох націй чи етнічних утворень, принципово неможливо, бо для цієї категорії держав проблеми формування політичної нації та державотворення належать до пріоритетних завдань національної безпеки.

Сучасні держави-нації відрізняються від інших держав у першу чергу тим, що в межах своїх кордонів вони функціонують на засадах демократії та ринкової економіки. Разом з тим усі сфери життєдіяльності суспільства, що є етнічно поділеним чи стоїть на шляху розбудови національної держави, накладають відбиток етнічних проблем на всі складові безпеки як у зовнішньополітичному, так і у внутрішньополітичному вимірах. Етнічні конфлікти, прояви сепаратизму, складність існування демократичних урядів у етнічно поділеному суспільстві, проблеми національної консолідації – це неповний перелік проблем національної безпеки для більшості країн світу.

Досить умовно можна виділити споріднені групи країн, що мають більш-менш однакові умови розвитку і приблизно однакові підходи до проблем безпеки.

Перша група – розвинуті країни Європи, в яких завершився процес формування нації, вони досить тривалий час існують у світовому геополітичному просторі як суверенні одиниці, а розвинута демократія та ринкова економіка дає змогу державі реально представляти інтереси нації, особи, соціального чи політичного угруповання. Як правило, ці країни відбулися як держави-нації, а проблеми їхньої безпеки зосереджені на запобіганні зовнішнім загрозам та новим викликам на кшталт екологічних небезпек, поширенню тероризму, неконтрольованої міграції, організованої злочинності, наркобізнесу тощо. Держава-нація як універсальна форма політичної організації суспільства набула глобального поширення лише після Першої світової війни, коли західні цивілізаційні структури підійшли до апогею своєї могутності та впливу. До цього часу феномен держава-нація залишався локалізованим лише на Європейському континенті.

Роль держави-нації як суб’єкта міжнародних відносин і головної дієвої особи в системі забезпечення безпеки ще кілька десятиріч тому не викликала ніяких заперечень. Проте глобальні трансформації, в першу чергу пов’язані з формуванням