Національна безпека

Ще більш чисельними є випадки перманентного співіснування слабкої центральної державної влади й опозиційного збройного формування, настільки стабільно контролюючого частку території країни, що воно в змозі створити там квазідержавні органи адміністративного управління. Як приклад, можна навести Камбоджу, Бірму, Північний Ірак, Судан. До цієї ж групи слід віднести Пакистан, уряд якого втратив ефективний контроль у населеній пуштунами зоні племен на Північному Заході країни.

Під яким би прапором не розвивався конфлікт у цій групі країн – під національним, або релігійним – війни тут ведуться у державах, що зазнали краху. Економіка цих країн та інститути державної влади, які повинні стояти на сторожі законності, порядку та прав людини – занепадають.

Проведені останнім часом дослідження показали, що кожне із військових опозиційних угруповань намагається максимально використати ресурси контрольованої ним території, для нарощування своєї військової могутності.

Як ресурси виступають:

• природні багатства, експлуатація яких не вимагає фінансових вкладень та складної технічної інфраструктури. Найчастіше це цінні породи деревини, дорогоцінні та напівдорогоцінні камені, нафта з нафтопроводів, що проходять через контрольовану військовими угрупованнями територію, каучук та ін. ;
• контроль за важливими транспортними артеріями чи об’єктами транспортної інфраструктури: проходи у горах, морські термінали, аеропорти;найбільшими джерелами ресурсів є виробництво, транспортування та продаж наркотичних речовин. Наркобізнес – це така сфера діяльності, де поєднуються та інтегруються інтереси збройних формувань, політичної та суто кримінальної еліти, що призводить або до появи альянсів між ними (як це мало місце у Колумбії), або до мімікрії армій наркобаронів під національні (армія Кхун Са у Бірмі) чи соціальні рухи (рух Тупак Амару в Перу). За оцінками аналітиків ФПС Росії, на території тільки Північного Афганістану розташовані промислові потужності, здатні виробляти героїн на суму в 20 млрд дол. США.

Стабільна довготривала втрата контролю за часткою території країни була характерна для геополітичного простору колишнього Радянського Союзу, на території колишніх республік якого з’явився ряд невизнаних державних утворень. До їх складу слід віднести: Придністровську Молдавську Республіку (ПМР), Республіку Абхазія, Республіку Нагірний Карабах, Республіку Ічкерія, Південну Осетію. У кожному з цих квазідержавних утворень створені владні органи, збройні сили, у деяких випадках були спроби створити власні фінансові системи. Особливе значення має та обставина, що всі без винятку невизнані світовим співтовариством держави були втягнуті у конфлікти різного ступеня напруженості та тривалості. Незважаючи на те, що ці конфлікти зараз переведені у латентну фазу, вірогідність їх нового спалаху лишається досить високою.

Фактична ліквідація державності.

За певних умов замість держав, що перебувають у стані колапсу, виникають значні за розмірами «вакуумні» та «сірі» зони, де відсутня не просто центральна державна влада, а нерідко і будь-яка влада взагалі. На таких територіях чиниться перманентна боротьба «польових командирів», регіональних військово-політичних лідерів та кримінальних угруповань. Слід підкреслити, що у багатьох випадках на територіях, що вийшли з-під контролю, не створено альтернативних протодержавних структур.

Нині маємо як мінімум три випадки фактичного припинення існування держави – Ліберія, Сомалі та Афганістан. До цього можна віднести химеру Боснії, що ледь отримавши незалежність, пережила шок внутрішнього збройного конфлікту, результатом чого стало припинення її існування. Останнім часом цей список поповнився Албанією (з новою специфікою).

Центральний уряд у кожній з цих країн був де-факто ліквідований. Самопроголошені уряди контролюють тільки частку території країни, іноді ділиться навіть і столиця. Територія поділена на зони контролю конкуруючих військово-політичних формувань, кількість яких у кожному випадку перевищує два, що дає підстави говорити не просто про класичну громадянську війну, а про конфлікт за моделлю «війна всіх проти всіх». Слід відзначити, що існує принципова можливість розвитку ситуації за описаним сценарієм у цілому ряді держав Африки та Близького Сходу.

Головною передумовою колапсу центральної державної влади в кожній з них є відсутність національної самосвідомості та будь-якої глибокої традиції державного будівництва.

Самоідентифікаційні погляди населення загрозливих зон лежать чи то в галузі інтернаціональної (племінної, сімейної, кланової), чи то супернаціональної (конфесійної, расової) суб’єктності.

Проблеми безпеки для цієї групи сконцентровані переважно на внутрішніх аспектах, але деякі, відносно невеликі, економічно слабко розвинуті та периферійні країни за певних умов самі можуть перетворитися на загрозу не тільки для окремого регіону, але й світу в цілому. Щорічник СІПРІ за 1999 р. наступним чином визначає цю проблему: «Найбільш серйозний виклик міжнародній системі безпеки на глобальному та регіональному рівнях – це неміцність та розпад держав, що не спроможні впоратися з розвитком подій на своїй території…», і далі: « Занепад сили та ефективності державних інститутів частіше спостерігається у бідних країнах, які роздираються громадянськими війнами та відцентровими тенденціями».

Особливу групу країн складають так звані «держави зі зброєю».

Чарльз Краутхаммер – відомий американський журналіст у своїй промові у Вашингтоні (федеральний округ Колумбія) 18 вересня 1990 р. в пам’ять Генрі М. Джексона ось як визначив це нове явище світового розвитку: «Держава зі зброєю» є незвичайним міжнародним явищем з такими характерними рисами:

це не національна держава. Ірак, наприклад, є державою сучасного типу з невизначеними кордонами, правлячі кола якого заявляють, що Ірак є нацією. (Вони розглядають Ірак та Сирію як регіони,