Національна безпека

у «державах зі зброєю» державний апарат добре розвинутий і домінує у громадянському суспільстві. Фактором, що дає змогу «державам зі зброєю» підтримувати таку структуру, є нафта. У нормальних умовах державам потрібен будь-який соціальний контакт з громадянським суспільством, оскільки в кінцевому підсумку держава має покладатися на суспільство, що підтримує його податками. Нафтові держави перебувають в аномальному становищі: їм не потрібен соціальний контакт, оскільки національне багатство виходить з нафти, а нафта повністю контролюється державою. Нафтові держави є розподільчими державами. Уряд розподіляє товари, а не навпаки. Тому держава є не тільки джерело влади, але й добробуту. Це дає можливість здійснювати колосальний соціальний контроль за усіма суспільно-політичними процесами з боку могутнього, часто репресивного апарату.

Сучасні «держави зі зброєю» мають велику образу на Захід і на встановлений ним світовий порядок, який він підтримує. Тому вони ведуть підривну діяльність проти міжнародного статус-кво, який вони розглядають як залишки колоніалізму. Ці почуття підштовхують їх до погоні за високотехнологічними військовими розробками, що вони їх розглядають як єдину можливість перескочити історію і, набувши міцного становища, кинути виклик заведеному Заходом порядку.

Таким чином, широке розповсюдження після закінчення «холодної війни» зброї масового ураження може призвести до значного збільшення кількості «держав зі зброєю».

Наприкінці 2000 р. понад два десятки країн, що розвиваються, матимуть балістичні ракети, 15 з них будуть мати ядерну зброю чи наблизяться до її створення. Тридцять країн матимуть хімічну зброю, а десять – зможуть розмістити біологічну зброю, – таку думку у 1990 р. висловлював колишній міністр оборони США Д. Чейні і його прогноз щонайменше наполовину справдився. Активні заходиконтролю за розповсюдженням зброї масового ураження з боку міжнародного співтовариства, запровадження режимів контролю над ракетними технологіями, міжнародні конвенції про заборону біологічної зброї (1972 р.) та хімічної зброї (1993 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1970 р.) перешкоджають розповсюдженню зброї масового ураження, але не гарантують безпеки від уже існуючих та нових «держав зі зброєю».

Не тільки ядерна зброя, але й доступність до звичайної у певних випадках може сприяти зростанню нестабільності або навіть краху держав. За даними Генерального секретаря ООН, 90% загиблих від стрілецької зброї та поранених становлять цивільні особи.

Отже, існує можливість перетворення певної групи держав із головного суб’єкта забезпечення безпеки на головний суб’єкт міжнародної нестабільності.

Особливою серед сучасних держав є – США. Вони не відповідаютьтрадиційно-європейському розумінню держави-нації, тому що більш ніж 200 років існування цієї країни не призвели до переплавки різних рас, національних груп на єдину націю, але попри все – засади демократії, свободи, лібералізму, ринкова економіка та американська ідея дають змогу сприймати американську державу як виразника практично усіх верств населення країни. Проблеми безпеки США тісно пов’язані з тією роллю єдиної наддержави, яку вона почала відігравати після розпаду ОВД та СРСР у Європейських та міжнародних справах. Як довго США зможуть виконувати роль лідера в системі забезпечення міжнародної безпеки і наскільки привабливою буде ця роль для американців у майбутньому – покаже історія.

Нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі, демонструють суттєві відмінності у рівнях свого політичного розвитку і, з певним припущенням, їх також можна об’єднати у різні групи за ознаками спроможності здійснювати державне управління на демократичних засадах.

Перша група держав:

Певних успіхів на шляху побудови демократичних держав досягли лише країни Балтії, щоправда, зі значними застереженнями, Вірменія, що увійшли у політичну стадію модернізації, яка, за загальноприйнятою класифікацією, базується на режимі хиткої демократії, хоча і при цьому режимі:

• при проведенні виборів трапляються зловживання та фальсифікації результатів;
• дії політичних партій, армії, служби безпеки та міліції створюють можливості для обмеження прав і свобод громадян;
• не виключається можливість військового або іншого перевороту, застосування сили (чи терористичних актів) проти органів влади або її окремих представників з метою досягнення політичних цілей.

У країнах Балтії завжди була особливо сильною орієнтація населення на європейські цінності, тому перехід до демократії виявився, порівняно з іншими пострадянськими державами, найменш тривалим. Через це, незважаючи на досить складний процес адаптації до ринкових умов і не прості стосунки між титульними націями та російськомовним населенням, усі основні принципи демократичного устрою дотримувалися: політична боротьба розгорталася між партіями, що мали стійкі, чітко визначені програми, а не між угрупованнями, що хаотично складаються на політичному подіумі, і харизматичними особистостями, а тим паче не між різними «гілками влади», як у більшості країн СНД. Це дало змогу, наприклад, у Литві при дуже кардинальній зміні політичного курсу – після приходу до влади соціал-демократів на чолі з В. Бразаускасом – зберегти наступність усіх демократичних настанов та інститутів суспільства.

У Вірменії на процес становлення посткомуністичної демократії позитивний вплив зробила закордонна вірменська діаспора (головним чином, європейська і північноамериканська). Існуючі ще з минулого століття традиційні для вірменського суспільства партії соціалістичної («Дашнакцутюн») і ліберально-демократичної орієнтації зберегли в діаспорі свої фінансові й ідеологічні центри. У 80-і роки ці партії відновили свої структури у Вірменії, склавши разом із новоутвореним на базі Карабаського руху Вірменським загальнонаціональним рухом (ВЗР) кістяк посткомуністичного політичного спектра Вірменії. «Відновлені» партії, перебуваючи в опозиції до правлячого ВЗР, вели дуже жорстку