Національна безпека

Так само підвищується вплив наслідків внутрішньополітичних рішень на зовнішню політику. Найновіші інформаційні технології вступають у суперечність із загальноприйнятими нормами, звичаями і практикою прийняття політичних рішень та політичним управлінням. Складність процесу прийняття рішень позбавляє уряд можливості швидкої та адекватної реакції на проблеми, що виникають перед суспільством. Більше того, є безліч прикладів, де державний бюрократичний апарат демонструє безмежну безпорадність, особливо у кризових та надзвичайних обставинах, що потребують швидкої та дієвої реакції. Підвищується залежність урядів конкретних країн від рішень, що приймаються за межами національних кордонів іншими суб’єктами міжнародних відносин, у якості яких виступають регіональні та всесвітні міждержавні й неурядові організації та інститути, транснаціональні корпорації. Держави розвивають співробітництво для запобігання організованій злочинності, тероризму, загрозам екологічних катастроф.

Труднощі, з якими постійно стикаються уряди окремих країн, підсилюються тиском глобальних проблем, серед яких охорона навколишнього середовища, загроза ядерної катастрофи та проблема виснаження невідновлюваних ресурсів. Усе це призвело до появи політологічного напряму, що пов’язує подальший прогрес людства з постійним скороченням ролі держави-нації у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики.

Дедалі більшого розмаху набуває тенденція щодо обмеження використання державою сили рамками національної самооборони або участю у колективних системах безпеки.

Ця тенденція грунтується на таких світових процесах:

• вперше за всю історію розвитку людства війна не є головним лейтмотивом державного будівництва;
• у багатьох сучасних державах є чітка тенденція, коли контроль над силовими структурами перебирають на себе цивільні, а не військові;
• впродовж останнього століття відсоток населення, яке перебувало на військовій службі в державі, постійно скорочувався. Значно зменшилася кількість війн між великими державами, і ці війни меншою мірою, ніж раніше пов’язані із захопленням територій, хоча стали більш смертоносними за своїми наслідками;
• ядерна зброя виконує роль «стримуючого фактора» для агресора;
• деякі дослідники наголошують на змінах у суспільній свідомості, згідно з якими війна розглядається як така сама форма примусу, що і рабство;
• інша група дослідників робить акцент на розвиток торгової держави, що включена до механізму світової торгівлі та інвестицій. Така держава надає перевагу економічному виграшу, який можна отримати при відсутності (а у багатьох випадках – тільки при відсутності) обтяжливих територіальних захоплень.

Таким чином, фактор сили в сучасному світі та можливості національних держав використовувати збройну силу для вирішення конфліктних ситуацій набувають нового змісту.

Якщо держава втрачає один з найважливіших лейтмотивів свого існування – використання сили для захисту населення та територіальної цілісності країни – скорочуються можливості її впливу на єдність суспільства в цілому.

Донедавна загибель за Вітчизну була чи не найголовнішою рушійною силою, що об’єднувала національні спільноти. Зараз цей фактор у розвинутих країнах Заходу втрачає свою силу. Соціологічні опитування населення, проведені в середині 90-х років ХХ ст., дають таку картину: лише 70% населення США і Британії, 66% – Росії; 50% – Португалії та Іспанії; 34% – Німеччини та Італії готові воювати за свою країну.

Таким чином, держава ще залишає за собою контроль за інструментами насильства, але один із провідних факторів, завдяки якому підтримувалась певна можливість суверенних спільнот, значно послаблюється. Особливо яскраво ця тенденція проявляється на Заході. У спільній праці Я. Тінберга та Д. Фішера відверто заявлено, що у сучасному світі «забезпечення безпеки неможливо довірити рішенням суверенних національних держав».

Тенденції до зниження ролі держав-націй існують, але попри все держава до цього часу все ще залишається головним суб’єктом системи забезпечення безпеки.

Друга група – це країни, де процеси формування націй не завершилися, але існують реальні можливості досягти національної консолідації. Держава у цих країнах виконує роль головного націоутворюючого фактора. Національні цілі у цьому випадку зорієнтовані на перспективу, а національна безпека по суті є передусім безпекою держави та її структурних компонентів. Тільки у тому чи іншому конкретному випадку і різною мірою безпека у цих країнах спрямована на захист інших складових соціальної системи.

Безпека цієї групи країн, як свідчить історична практика, головним чином зосереджена на внутрішніх проблемах – подолання політичної нестабільності, економічної кризи, запобігання сепаратизму та кривавим конфліктам на етнічному, політичному чи релігійному грунті, збереження території та кордонів, запобігання екологічній та демографічній кризам. Зовнішні загрози для цих країн існують, але в загальному контексті безпеки вони мають другорядне місце.

Третя група – це багатоетнічні країни Азії, Африки та Латинської Америки, де сама держава та її структури скопійовані з колишніх країн-метрополій, немає історичних традицій існування демократичного суспільства, а складна етносоціальна структура створює величезні труднощі для демократично налаштованого уряду. За образним висловом Бертрана Баді та П’єра Бірнбаума, держави Африки та Азії є «чистим продуктом імпорту» [16], вони часто перетворюються на корумповані, неефективні, делігитимізовані внаслідок своєї неспроможності. У цьому випадку є підстави говорити про «злам держави» і вбачати в ній головну загрозу для планети: «Сьогодні, – стверджує Філін Дельмас, – головне питання безпеки це не амбіції влади, а руйнування держави».

У