Організація та вдосконалення менеджменту іноземних інвестицій (на прикладі тютюнової промисловості України)

Кожна країна (національна економіка) володіє певними інвестиційними ресурсами, що складаються із її власних (національних) та іноземних інвестицій. Ці ресурси можуть використовуватись як для внутрішнього, так і для зарубіжного інвестування.

З напрямком руху інвестиційних ресурсів пов'язані поняття "втеча капіталу" та "чистий приплив капіталу".

 

Мал. 1.1 Міжнародна інвестиція

 

Втеча капіталу — це переведення значних розмірів капіталу в країни з більш сприятливим інвестиційним кліматом (для уникнення високого оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації та ін.).

Головною метою втечі капіталу є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах. Чистий приплив капіталу — це різниця між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формах позик іноземним позичальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.

Основу підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу становлять іноземні інвестиції. В економічній літературі надається велика кількість визначень іноземних інвестицій і як фактор виробництва вони набувають різних конкретних форм (табл. 1.1).

Прямі інвестиції - це вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковими економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування [9].

Зазначимо, що прямими інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові). Крім того, до прямих інвестицій відносять всі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями.

Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів); такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об'єктом інвестування.

В різних джерелах вказується мінімальний розмір контрольного пакету, який дозволяє зараховувати вивезений підприємницький капітал до прямих іноземних інвестицій. Згідно з міжнародною статистикою іноземному інвестору у низці випадків потрібно володіти 10-25 % акціонерного капіталу компанії для того, щоб його вкладення були зареєстровані як прямі іноземні інвестиції (у США формально визнається прямим іноземним інвестуванням будь-яке вкладення, якщо інвестор отримує 10 % власності фірми). Прямою може бути й інвестиція яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об'єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора становить більше 10 %, але він не має реального контролю над об'єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою.

У цілому іноземні інвестиції мають різну інвестиційну природу і цільову орієнтацією, різні види і форми, величину, терміни і джерела.

 

Таблиця 1.1 

Види інвестицій

 

Залучення прямих іноземних інвестицій має певні переваги для країн порівняно з використанням кредитних ресурсів [30]:

1)плата дивідендів з іноземних інвестицій залежить від одержаного прибутку, тобто, на відміну від кредитів вони пов'язані з кінцевим результатом, з ефективністю капіталовкладень. Ризик невдачі (відсутність прибутку або втрата первісних інвестицій) несе інвестор, а не національна держава;

2)репатріація іноземного капіталу або доходів регулюється приймаючою країною, на відміну від конкретних умов надання кредиту і відсоткових ставок міжнародного грошового ринку, які коливаються за різних змін світової ситуації;

3)більшість інвесторів реінвестують частину своїх прибутків, унаслідок чого не рідко трансферт прибутку з інвестицій у кількісному вигляді буде менш значним, ніж виплати з обслуговування зарубіжного кредиту.

4)виплати з прямих іноземних інвестицій у перші роки функціонування проекту можуть і не здійснюватися.

5)на відміну від банківських кредитів, особливо короткострокових, матеріально-майнові інвестиції, як правило, не ведуть згодом до раптового вилучення іноземних активів, оскільки вони втілені в будови, обладнання, матеріали, тобто в практично неліквідні форми. Винятки становлять "втікаючі галузі", де стратегія інвестора передбачає інвестування на порівняно короткий час, протягом якого використовується перевага дешевої робочої сили.

6) і нарешті, традиційним аргументом на користь є те, що вони не збільшують заборгованість, а навпаки, стимулюючи експорті доходи, створюють умови для її зменшення.

Якщо протягом останніх десятиріч переважне значення мали прямі інвестиції, то з початку 90-х pp., видно різке зростання значення портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу (табл. 1.2). У 1993 р. на розвинені країни припадає 96 % прямих та 97 % портфельних інвестицій, а на всі країни, що розвиваються, включаючи країни з перехідною економікою - відповідно 4 та 3 %. Правда, останнім часом у зв'язку із розвитком процесів приватизації та бурним становленням фінансових ринків у деяких з цих країн їх частка в міжнародному русі капіталу збільшується [30].

Іноземна інвестиційна діяльність перерозподіляє у просторі і часі ресурси між окремими суб'єктами і об'єктами різних країн. Зрозуміло, що головним суб'єктом інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення власних, запозичених або залучених майнових чи інтелектуальних цінностей у об'єкти інвестування, є інвестор.

Розрізняють індивідуальних та інституціональних інвесторів. Відмінності між ними полягають в масштабах керованих ними ресурсів, характері і методиках прийняття рішень. Індивідуальний інвестор — це окрема юридична чи фізична особа, що самостійно (без посередників) здійснює інвестиційну діяльність.

Інституцюнальнии інвестор — це фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює спеціалізовану інвестиційну діяльність, як правило, на операціях з цінними паперами. До інституціональних інвесторів відносяться інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, а також банки.