Покарання у виді арешту

Другий вид виправних покарань становило заслання на проживання до губерній несибірських, поєднане також з довічним позбавленням усіх особливих прав стану для осіб привілейованих, а для осіб непривілейованих – ув'язнення у тюрмі на строк від трьох місяців до двох років (до 1884 р. ув'язнення в робочому домі).

Далі йшли виправні покарання, однакові для всіх класів та осіб, у такій послідовності: тимчасове ув'язнення у фортеці, ув'язнення у тюрмі з позбавленням деяких особливих прав та переваг, тимчасове ув'язнення у тюрмі без позбавлення прав, арешт, догана, зауваження та грошове стягнення. Таке місце арешту в системі виправних покарань визначалося статтею 30 Уложення.

Ми погоджуємося з думкою Ю. В. Шинкарьова, що арешт як вид покарання в Російській імперії характеризувався високим рівнем станової диференціації засуджених.

Особливо це впливало на порядок відбування призначеного покарання, а саме: а) не звільнені від тілесних покарань або звільнені за особливою постановою особи відбували арешт у приміщеннях при поліції; б) звільнені від тілесних покарань особи за правами їхнього стану – у тюрмі; в) дворяни, особисті або родові, чиновники, тобто особи, які досягли класних чинів на державній службі, навіть якщо ці чини і давали права особистого почесного громадянства, відбували арешт або при тюрмі, або на військовій гауптвахті, або у власному помешканні, або ж в одному з будинків відомства, до якого вони належали; але арешт домашній у всіх випадках відбувався в містах

Слід зазначити, що проведена наприкінці XIX століття в Російській імперії тюремна реформа серйозно вплинула на ідеї перегляду «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 р. Це пов'язано було з тим, що до прийняття нового Уложення минуло більш ніж 40 років. Робота з підготовки проекту тривала 22 роки. Такі тривалі строки пояснювались надмірним бюрократизмом і охоронно-консервативною тенденцією в державному апараті Російської імперії.

Як вважали вчені того часу, арешт у Російській імперії явно не був досконалим покаранням. Першою і найголовнішою обставиною, яка ускладнювала застосування цього покарання, було існування декількох нормативно-правових актів, які регулювали призначення арешту та його відбування («Закони про судочинство кримінальне», «Статут про попередження та припинення злочинів», «Статут про тих, що утримуються під вартою» та ін.).

Важливо також наголосити, що зі зміною влади у 1917 р. такий вид покарання, як арешт був замінений на покарання у виді короткочасного позбавлення волі, яке за своїм змістом суттєво відрізнялось від арешту. В наш час в Україні взагалі відсутні арештні дома, засуджені, на жаль, відбувають покарання у виді арешту в кримінально-виконавчих установах.

Треба зазначити, що в радянські часи арешт знайшов власне нормативне визнання як самостійний вид покарання в «Основах кримінального законодавства» 1991 р., де він був уведений до системи покарань і передбачав утримання засуджених в умовах суворої ізоляції на строк не більший ніж три місяці.

Але вже до початку 90-х років кримінальна ситуація в країні почала різко змінюватися на негативну сторону і слідчі ізолятори виявилися переповненими до 1990 р. Проте арешт все ж був долучений до системи кримінальних покарань, передбачених «Основами кримінального законодавства». Для його виконання держава потребувала б будівництва арештних домів із витратами більш ніж 50 млн. карбованців (у цінах 1990 р.). У зв’язку з розпадом Союзу РСР «Основи» не були введені в дію і питання про арешт як вид покарання було тимчасово знято.

Арешт як вид покарання реально повернувся до системи покарань із прийняттям Кримінального кодексу України у 2001 році. Було б помилкою не простежили етапи розвитку радянського законодавства про короткострокове позбавлення волі, яке успадкувало деякі особливості арешту в царській Росії, замінивши його в системі покарань Радянського Союзу. Крім того, це дасть можливість з’ясувати, що ж зумовило реставрацію короткострокового позбавлення волі на покарання у виді арешту.

На наш погляд, слід погодитися з позицією М. І. Бажанова, що це покарання мало такі суттєві недоліки і тому не могло в майбутньому досягти максимального рівня ефективності:

а) значний рецидив серед осіб, які відбули таке покарання (близько 40%, при чому 2/3 – це рецидив протягом першого року після звільнення) ;

б) дуже обмежений виправний вплив на засуджених;

в) фактичне перебування особи в колоніях значно менше того строку, який було вказано у вироку, за рахунок зарахування попереднього ув’язнення і часу, який витрачався на етапування до місця відбування покарання;

г) незначний каральний вплив на засудженого у зв’язку з короткостроковістю такого покарання;

д) негативний вплив на «короткостроковиків» злочинного середовища;

є) відрив засудженого від звичного йому мікросередовища – сім’ї, колективу, друзів.

Щоб цілком усвідомити неефективність короткострокового позбавлення волі в тому вигляді, у якому воно існувало, необхідно проаналізувати основні негативні моменти, що характеризують цей вид покарання. По-перше, це можна пояснити відсутністю в радянські часи різноманітності спеціальних психолого-педагогічних методів впливу на засудженого; по-друге, навіть за наявності такого виправного впливу було неможливо використати його в повному обсязі через малий строк покарання, оскільки цей вплив був розрахований на триваліші строки; по-третє, самі засоби виправного впливу не враховували особливостей відбування такого виду покарання.

У цьому контексті слід наголосити, що значний вплив на засуджених справляв розрив сімейних та родинних зв’язків.

З цього приводу І. І. Карпець підкреслює, що майже 75% за даними опитаних ним засуджених зазначали, що розрив цих