Покарання у виді арешту

До покарань, що не пов’язані з ізоляцією від суспільства, можна віднести такі покарання, як штраф (ст. 53 КК) ; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) ; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) ; громадські роботи (ст. 56 КК) ; виправні роботи (ст. 57 КК) ; службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) ; конфіскація майна (ст. 59 КК) ; обмеження волі (ст. 61 КК) – саме таку класифікацію покарань за критерієм ізоляції від суспільства дає у власному підручнику професор О. М. Джужа, але це відносно однобока класифікація – там згадуються тільки покарання, що не пов’язані з ізоляцією від суспільства, а покарання, що пов’язані з ізоляцією від суспільства, не виділяються в єдиний розділ із відповідною назвою.

До покарань, що пов’язані з ізоляцією від суспільства, таким чином, можна віднести:

- арешт (ст. 60 КК) ;

- тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) ;

- позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) ;

- довічне позбавлення волі (ст. 64 КК).

Відповідно до ст. 60 КК України арешт полягає в триманні засудженої особи в умовах ізоляції. Але в КК України відсутня вказівка на конкретне місце виконання покарання у виді арешту. Єдиним натяком на наявність і специфічність таких місць є ч. 2 ст. 60 КК та ст. 101 КК України. У першому випадку вказується, що військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті, але це стосується тільки дуже вузької категорії засуджених – військовослужбовців.

Відбування ними покарання на гауптвахті пов’язане з особливостями їхнього правового статусу і ні в якому разі не стосується інших осіб, які не є військовослужбовцями. У другому випадку вказується, що для неповнолітніх арешт полягає в триманні засуджених в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах, але немає ані назви цієї установи, ані жодної вказівки на те, у чому полягає її специфічність.

Отже, у законі немає жодної згадки про місця виконання арешту для дорослих. Аналізуючи статті КК України, що визначають покарання у виді арешту, можна дійти висновку, що арешт є єдиним покаранням з абсолютно невизначеним у КК України місцем його відбування.

Якщо відносно покарань у виді обмеження та позбавлення волі законодавець у ст. ст. 61, 63 КК України вказує, що такі покарання виконуються у кримінально-виконавчих установах (тримання в дисциплінарних батальйонах військовослужбовців, відповідно, виконується так само), то про арешт зазначається тільки те, у чому він полягає, без жодної згадки про місце утримання. Незважаючи на те, що ст. 50 КВК України визначила місцем відбування кримінального покарання у виді арешту арештні доми, проте, на наш погляд, необхідно доповнити ст. 60 КК України вказівкою на місце виконання арешту.

Може здатися, що це зайве, оскільки арештні доми ще не створені й немає необхідності їх спеціального визначення в кримінальному законі, але арештні доми є специфічною установою виконання покарання, і саме на відбуванні покарання в цьому місці повинен базуватися арешт. Специфічність цих установ проявляється в тому, що вони мають забезпечувати виконання арешту в режимі підвищеної суворості, який не властивий навіть позбавленню волі. По суті арештні доми є установами тюремного типу, тому слід погодитися з позицією К. О. Скрильникова, що вони є установами з особливим статусом.

Необхідність нормативного закріплення місця відбування арешту в КК України підтверджується й тим, що на практиці призначення арешту судді припускаються численних помилок, зазначаючи, що арешт має відбуватися в арештантських домах чи в арештних будинках, – а це не відповідає букві закону та прямо суперечить ч. 1 ст. 50 КВК України, оскільки там зазначається, що арешт повинен відбуватися саме в арештних домах. Аналіз специфічних ознак арешту викликає необхідність переосмислення системи покарань, оскільки за власними ознаками, з урахуванням його підвищеної суворості, він займе особливе місце в системі покарань.

Визначення кола, переліку покарань, а також побудова їх системи представляють собою суперечливий процес, який повинен охоплювати різні об’єктивні та суб’єктивні фактори суспільного розвитку.

Таким чином, одне з протиріч як форма розвитку системи покарань знаходить свій прояв у вимозі стабільності, з одного боку, і необхідності вдосконалення з урахуванням соціальних змін – з іншого.

Загальна сукупність покарань створює так звану систему або шкалу мір покарань, яка дає можливість суду правильно визначати, яке з покарань є більш чи менш суворе, співставляти й порівнювати між собою різні види кримінальних покарань залежно від ступеня їх суворості, правильно застосовувати їх на практиці призначення покарань за конкретні злочини. Законодавець визначає види кримінального покарання, виділяючи їх у залежності від об’єму та глибини прав, яких позбавляється або в яких обмежується засуджений, і лише після цього конструює конкретні склади злочинів із урахуванням юридичного блага, що охороняється кримінальним законом, встановлюючи санкції за суспільно небезпечні посягання на них.

Роль арешту в системі покарань та взаємодію його з іншими покараннями можна простежити, аналізуючи систему покарань, яка знайшла своє відображення в чинному Кримінальному кодексі України.

Системний підхід до визначення системи покарань дає можливість у повному обсязі визначити всі її властивості, оскільки за цим підходом окреслюється не тільки перелік покарань, але й їх взаємодія одне з одним. Прикладом такого визначення може бути таке твердження: система покарань – це сукупність передбачених кримінальним законом видів державного примусу, які знаходяться у