Покарання у виді арешту

Водночас зауважимо, що дослідження покарання у виді арешту – не єдиний шлях у сфері кримінально-виконавчої реформи в Україні. Аналогічні дослідження успішно здійснювалися і здійснюються в багатьох країнах світу (Англія, Білорусь, Польща, Угорщина, Нідерланди, Росія та ін.).

Однак важливо наголосити, що не всі положення зарубіжного досвіду можна застосувати в Україні (це залежить від багатьох факторів: законодавчого, матеріально-технічного забезпечення, економічного стану держави, сформованої суспільної думки та ін.). На це, зокрема, звертають увагу в своїх працях І. Г. Богатирьов, О. В. Беца, М. Р. Гета, Р. М. Гура, О. Г. Колб, П. Л. Фріс, С. І. Халимон.

Норми кримінально-виконавчого законодавства є важливим засобом реалізації кримінально-виконавчої політики в сфері виконання покарань. Головне те, що вони є регулятором кримінально-виконавчих відносин у потрібному для особи, яка відбуває покарання, напрямі, потужним фактором, що організує та дисциплінує особу і забезпечує інтереси засудженого.

Поряд з цим, норми кримінально-виконавчого законодавства можуть забезпечити виконання завдань і функцій арештного дому лише в тому випадку, якщо вони будуть достатньою мірою досконалими.

Ученими в галузі кримінально-виконавчого права вже доведено, що в наш час правове регулювання суспільних відносин у сфері виконання покарання у виді арешту відстає від потреб практики.

Однак слід зауважити, що хоча чинне законодавство в цій сфері істотно оновлене, воно залишається значно суперечливим та має чимало прогалин. А тому, на нашу думку, його дієвість є не надто високою.

Водночас удосконалення нормативно-правового забезпечення виконання покарання у виді арешту – це одна із важливих складових формування взагалі кримінально-виконавчої політики України, яка має на меті перетворити пенітенціарну систему в сучасний потужний інструмент виправлення та ресоціалізації злочинців, сприяти формуванню у них навичок, умінь бути законослухняними громадянами.

Проте, на наш погляд, таке вдосконалення не можливе саме по собі. Норми кримінально-виконавчого законодавства не можуть бути відокремлені від системи правових норм взагалі і загальносвітових стандартів поводження із засудженими зокрема.

Ми погоджуємося з думкою О. І. Богатирьової, що держава як інституція громадянського суспільства встановлює закони, адміністративні правила і визначає політику в цілому, не може дозволити собі не узгоджувати свої дії з нормами міжнародного права.

Така гармонія, звичайно, стимулюватиме не лише формальне, а й реальне утвердження принципів захисту прав і свобод людини. У ст. 3 Конституції задекларовано норму, у якій визнано людину, її життя, честь та гідність, недоторканість і безпеку як вищу соціальну цінність.

Поряд з цим, наша робота показує, що розвиток цієї науки проходить не просто. Багато її принципових положень є гостро дискусійними, інші ґрунтуються на концепції, що вже застаріла. Сьогодення вимагає нових підходів, що відображають сучасні міжнародні вимоги до виконання покарань, виправлення та ресоціалізації засуджених. Мова передусім іде про наукове опрацювання пенітенціарної політики, яка має суттєві відмінності від кримінально-виконавчої. Зокрема, це стосується, по-перше, розробки нового «Пенітенціарного кодексу»; по-друге, опрацювання нової концепції каяття засуджених; по-третє, підготовки персоналу виконання покарань нової генерації; по-четверте, співпраці із засудженими з метою їх ресоціалізації.

Здобуття Україною своєї незалежності, формування демократичного, правового громадянського суспільства зумовило проведення принципово нової, самостійної кримінально-виконавчої політики в сфері виконання та відбування покарань. Прийняття низки законодавчих і галузевих нормативних актів, що регламентують діяльність органів і установ виконання покарань, мало позитивно вплинути на процес діяльності арештних домів як суб’єкта виконання покарання у виді арешту. Однак, бажане не стало реальністю.

З цього приводу є слушним твердження Т. А. Денисової, що сучасна система відбування покарань не спроможна змінити душу людини, повернути її в суспільство відновленою, з позитивними змінами й установками не продовжувати злочинну діяльність.

Оскільки реформування кримінально-виконавчої системи України має свій початок із 1990 року, то ми розглядаємо її з того часу, коли Головне управління виконання покарань МВС України розробило концепцію, що отримала назву «Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи» і була схвалена Колегією міністерства і Кабінетом Міністрів України. Реформа була спрямована на соціальну переорієнтацію виконання кримінальних покарань із урахуванням міжнародних актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховної дії на засуджених.

В основу цього документа були покладені положення Декларації про державний суверенітет України, Декларації прав людини, Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими, інші рішення Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй. За час, що минув, з ініціативи МВС України, Верховною Радою України прийнято 18 законодавчих актів, Кабінетом Міністрів України – ряд постанов із різних питань щодо вдосконалення діяльності установ виконання покарань, у тому числі такі важливі, як Постанова № 446 (1992 р.) «Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи», Постанова № 31 (1994 р.) «Про програму приведення умов тримання засуджених, ув’язнених і адміністративно покараних у відповідність до міжнародних стандартів», які сприяли гуманізації режиму відбування кримінальних покарань, зміцненню законності.

Пріоритетні напрями діяльності системи виконання покарань на сучасному етапі були уточнені в Концепції розвитку системи МВС та в Програмі заходів, спрямованих на подальше вдосконалення кримінально-виконавчої системи, які розроблені на виконання Указу Президента України від 5 серпня 1996 р. «Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні».

Визначення Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. Державного департаменту України з питань виконання покарань центральним органом виконавчої влади стало важливим кроком держави у складному процесі реформування кримінально-виконавчої системи, що повністю відповідає рекомендаціям експертів Ради Європи.

У грудні 1998 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів у зв’язку з утворенням ДДУПВП, яким внесено 48 змін до 14 законів, Виправно-трудового кодексу, трьох постанов Верховної Ради, одного Декрету Кабінету Міністрів. Ці рішення були прийняті відповідно до Концепції реформування кримінально-виконавчої системи 1991 р. та зобов’язань, прийнятих Україною під час вступу до Ради Європи.

До засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, застосовується система специфічних заходів заохочення та стягнення. Саме ці заходи відображають ставлення засудженої особи до основних засобів виправлення та ресоціалізації, котрі застосовуються адміністрацією арештного дому для досягнення мети покарання. Законодавець передбачив критерії та підстави застосування цих заходів.

Так, заходи заохочення можуть бути застосовані за сумлінну поведінку, а заходи стягнення – за порушення порядку відбування покарання. До системи заохочень належать наступні заходи: подяка або дострокове зняття раніше накладеного стягнення. Найчастіше до засуджених застосовують такий захід заохочення, як подяка (79%) і у 21% випадків – зняття раніше накладеного стягнення.

Причому, як свідчить практика, найчастіше заохочення надаються правами начальника арештного дому (слідчого ізолятора) – 72%. Наступною посадовою особою, яка має право застосування заходів заохочення, є заступник начальника арештного дому (слідчого ізолятора) – 28%.

Що ж стосується стягнень, які застосовуються до засуджених, котрі відбувають арешт, то тут спостерігається тенденція до широкого використання адміністрацією найбільш суворого виду стягнення – поміщення у карцер. Його було застосовано до 61% засуджених. Такий вид стягнення як догана, був застосований у 39% випадків порушення режиму.

На нашу думку, ситуацію, яка склалася, можна пояснити тим, що перебування в умовах постійної ізоляції концентрує в особи емоційну напругу, яка потім знаходить свій прояв у вчиненні грубих порушень режиму утримання. Таке припущення підтверджується й отриманими під час анкетування даними.

У зв’язку зі створенням нової Державної пенітенціарної служби України сьогодні створюються належні умови соціально переорієнтувати діяльність арештного дому на якісно нову роботу з урахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого підходу до виправлення та ресоціалізації засуджених.